Моя дитина — булер: що робити батькам?

Булінг у школах — одна з найболючіших і найчастіше замовчуваних проблем сучасного дитинства. Згідно статистики, кожна друга дитина в Україні стикалася з цькуванням : як жертва, свідок або той, хто кривдить. І хоча зазвичай суспільство говорить про захист постраждалих, є ще одна тема, про яку складно говорити: що робити, якщо булером виявилась твоя дитина?

Відразу варто сказати, що булери - не завжди «діти з неблагополучних сімей». Це може бути дитина з хорошими оцінками, гарною мовою, турботливими батьками, яка всередині себе носить гнів, тривогу, або потребу в домінуванні. І тоді агресія стає способом виживання, або самоствердження.
Головне в таких випадках — не закривати очі. Бо боулінг ніколи не зникає сам по собі. Він або зростає, або трансформується у щось глибше, а саме в доросле насильство.

Чому діти стають булерами?

Причини булінгу завжди багатошарові. Вони часто починаються з моделі поведінки в родині. Якщо вдома є приниження, знецінення чи культивується принцип "сильний має більше прав", дитина легко виносить це в соціум. Вона просто повторює те, що бачить.

Іноді причиною стає емоційна неграмотність: дитина не вміє висловлювати свої почуття, особливо гнів, сором, страх чи тривогу. Коли немає слів, починає говорити тіло: через образу, поштовх, приниження іншого.

Часто булер сам є вразливим: всередині не впевнений у собі, переживає біль або має досвід власної непоміченості. Агресія в такому випадку стає захистом, щитом, за яким ховається більша рана.

На поведінку також впливають соціальні чинники: атмосфера в класі, поведінка вчителя, динаміка у підлітковому середовищі. Якщо там «нормально» сміятись над слабшими чи "піднімати себе" за рахунок іншого — це легко стає нормою.

Ще одна глибока причина, чому дитина стає агресивною — потреба в контролі. Діти, які почуваються безсилими в інших сферах життя , наприклад, через розлучення батьків, нестабільність, хвороби в родині, намагаються відчути себе сильними хоч десь. І часто це — у школі, серед однолітків.

Що робити батькам, якщо ваша дитина — булер?

Перш за все, потрібно визнати ситуацію. Не відмовлятись від фактів, не заперечувати, не звинувачувати інших. Заперечення з боку батьків — це те, що дає булінгу ще більше сили та зменшує шанси дитини-булера на щасливе майбутнє. Так, це боляче. Так, це соромно. Але тільки правда відкриває шлях до змін.

Далі, необхідно зустрітися зі своїми емоціями. Визнати гнів, образу, сором за свою дитину. І не знецінювати себе як батька чи матір. Ви не є причиною всього, але ви — частина вирішення. Дитина потребує не ідеального дорослого, а того, хто залишиться поруч навіть тоді, коли хочеться втекти та зробити вигляд, що нічого не було.

Варто почати з розмови. Без покарання, без моралізаторства, без ярликів. Просто: «Що ти відчував, коли зробив це?», «Що змусило тебе так поводитись?», «Як ти думаєш, що відчувала та дитина?» Уважне слухання й співпереживання відкривають дитині двері до усвідомлення. Це не знімає відповідальності, але дає шанс змінити ставлення до інших і до себе.

Допомога психолога може бути критично важливою. Агресія дитини — не випадковість. Це або нездатність висловлювати почуття, або прояв власного болю, або ще ряд серйозних причин, які 100% вплинуть на життя дитини. Терапія допоможе побачити, що стоїть за агресією: страх, заздрість, біль, потреба в контролі, емоційна порожнеча.

Важливо не просто "виховати" дитину, а дати їй прожити відповідальність. Це не завжди покарання — це може бути лист вибачення, розмова з постраждалою дитиною (за участю психолога), участь у волонтерському проєкті. Дитина має не боятись помсти, а усвідомити наслідки своїх дій і спробувати відновити зв’язок.

Історія мами: коли твою дитину називають агресором

Марина, мама 10-річного хлопця з київської гімназії, дізналася, що її син систематично знущався з однокласниці: називав її принизливими прізвиськами, сміявся з зовнішності, а також час від часу давав стусанів. Одного разу він вдарив дівчинку так, що в тієї стався струс мозку.

"Я спершу не повірила. У мене була істерика: «Мій син не міг». Він добрий, смішний, з бабусею завжди ніжний. А потім мені показали заключення лікарів та я почула, що говорять однокласники, які були свідками інценденту. В голові пульсувала одна думка: це зробила моя дитина. І з’явився паралізуючий сором."

Марина пройшла шлях від заперечення до щирого діалогу з сином.

«Спочатку хотілось кричати, що це дівчинка спровокувала сина. Потім звинуватити школу, яка недогледіла, а потім я прийняла рішення, що хочу розібратися, звідки в моєї дитини така агресія, адже ми вчили його не кривдити слабших», - ділиться Марина.

Вона підключила психолога, багато говорила з ним про емоції, про біль, про кордони. І — не карала, а вчила відповідати за вчинки. Хлопчик написав листа вибачення, пройшов соціальну програму з психологом, і зараз відвідує займається спортом, щоб навчитися контролювати емоції та підвищити рівень впевненості у собі.

"Найважче було — не зненавидіти себе, як маму. Ну, це ж я його виховую, і напевно десь щось було страчене, десь я не доконтролювала. Але  в якийсь момент я зрозуміла: виховання — це не про контроль. Це про здатність бути поруч, коли дитина потрапляє в якусь халепу", - говорить Марина.

Бути батьками дитини, яка булить — соромно, важко і страшно. Але це точно не вирок. Це шанс побачити те, що болить. І допомогти дитині зрозуміти себе раніше, ніж вона навчиться жити з маскою сили. Бо за кожною дитиною, яка ранить інших, стоїть дитина, якій теж болить. Тому в кожній ситуації варто розбиратись глибоко та докорінно.