«Я сама створюю проблеми, а потім страждаю через них»: чому ми накручуємо себе і що за цим стоїть

«У мене все добре. Але я все одно знаходжу, до чого причепитися. Наче спеціально. А потім сама ж від цього виснажуюсь». Знайомтесь, це Олена, одна з наших читачок, яка погодилась поділитись з нами своєю історією.

Коли Олена говорить цю фразу, у її голосі немає істерики чи драми. Скоріш, можна почути втому: від постійної внутрішньої напруги, яка виникає навіть тоді, коли зовні нічого не відбувається.

У неї стабільні стосунки, робота, близькі люди поруч. Ніби все нормально, але спокій не приносить полегшення від стану тривоги. Навпаки, вона постійно шукає приховані загрози, а також можливі негативні сценарії, у яких щось може піти не так.

Повідомлення прочитане, але адресат не поставив емодзі - значить, щось не так. Пауза в розмові - значить, він образився. Колега відповів коротко? Можливо, я щось зробила не так. І мозок починає програвати велику та обов’язково драматичну історію.

Коли напруга стає звичною

Іноді нам здається, що ми шукаємо проблеми через песимізм або невпевненість. Але часто за цим стоїть глибший механізм. Якщо людина тривалий час жила в атмосфері нестабільності  (емоційної, сімейної, фінансової), нервова система звикає до напруги як до базового фону. Тривога стає постійною, а спокій, навпаки, може сприйматися як щось підозріле.

Коли навкруги людини немає конфлікту, мозок ніби запитує: «А де конфлікт? Чи точно все добре?» І починає сканувати реальність у пошуку тріщини. І це відбувається не тому,  що людина хоче страждати, а тому, що психіка прагне передбачуваності, а найбільш передбачуваний стан для неї – це напруга.

Як народжується внутрішня історія

Тривожна думка завжди з’являється тихо: «А раптом…».  І, якщо її не помітити, вона швидко обростає деталями. Мозок не любить невизначеності, тому заповнює прогалини фантазією. Уявний сценарій починає сприйматися як майже реальний досвід.

У цей момент активується система виявлення загроз: тіло реагує так, ніби небезпека вже поруч. Так, напружуються м’язи, прискорюється серцебиття, з’являється внутрішній неспокій. І чим більше людина аналізує ситуацію, тим переконливішою стає створена нею ж історія.

Парадокс полягає в тому, що спочатку ми вигадуємо проблему, а потім реагуємо на неї так, ніби вона реальна.

Психологічна потреба в драмі

Лікар-психіатр Марина Войтенко, коментуючи подібні історії, пояснює, що за таким механізмом часто стоїть глибока тривога втрати контролю.

«Коли людина намагається передбачити всі можливі проблеми, вона відчуває ілюзію контролю. Наче якщо я про це подумаю, я зможу це попередити. Але насправді це лише підтримує постійний стан напруження», — говорить фахівчиня.

За її словами, іноді це пов’язано з досвідом, у якому непередбачуваність була небезпечною. Якщо раніше щось погане траплялося раптово, психіка починає жити в режимі постійного сканування. І тоді проблема стає не ворогом, а способом відчути себе готовою.

Чому складно просто «перестати»

Люди часто кажуть собі: «Треба не накручувати», але це працює так само, як порада «не думати про білу мавпу». Тривожний сценарій не зникає від заборони, або від переключання на позитив. Він зникає тільки тоді, коли ми перестаємо ототожнюватися з ним.

Різниця між думкою і фактом здається очевидною лише в теорії. На практиці ж думка, підкріплена емоцією, сприймається тілом, як справжній доказ. І щоразу тіло буде реагувати, ніби людина дійсно знаходиться в небезпечній ситуації.

І поки мозок не отримає нового досвіду, старий механізм продовжуватиме працювати.

Що змінюється, коли з’являється усвідомлення

У певний момент наша читачка Олена помітила, що може спостерігати за собою збоку. Вона почала відловлювати перший імпульс - той самий «а раптом». І замість того щоб розгортати історію, ставила собі просте запитання: це факт чи інтерпретація? Це не прибрало тривогу повністю, але зупинило звичний сценарій.

Психіатр пояснює, що саме в цій паузі починається формування нових нейронних зв’язків: «Коли людина не реагує автоматично, а витримує невизначеність, мозок поступово вчиться, що напруга не є обов’язковою. Спокій стає допустимим», - говорить Марина Войтенко.

Ми не створюємо собі проблеми з примхи, або тому що любимо страждати. Ми робимо це, коли звикли жити в режимі очікування небезпеки.

Але треба розуміти, що ця звичка не є вироком. Можна навчитися витримувати тишу без потреби її заповнювати драмою. Можна дозволити собі не знати всього наперед. Можна навчитись помічати думки і не перетворювати їх на реальність, бо не кожна історія, яку розповідає мозок, потребує продовження.

Читайте також пояснення лікаря, чому деякі люди бояться залишатись самі вдома.