“Я пішла від чоловіка, коли він повернувся з війни”: історія дружини ветерана

Під час повномасштабної війни в Україні багато сімей зустрічається із ситуацією, коли військовий повертається додому та стає зовсім іншою людиною. Так, військові повертаються з фронту майже завжди з досвідом, який не вміщується у звичне життя.

Зараз і в найближчі роки тисячі жінок по всій країні зустрінуться з викликом: як жити з тим, хто пройшов війну: як бути поруч та як не зламатися разом із ним. Це реально складне питання, але ми не можемо його ігнорувати, бо воно буде актуальним для сотень тисяч сімей.

Ми вирішили розповісти реальну історію жінки, яка пережила повернення свого коханого з війни, і пішла.
Олена не захотіла називати своє прізвище з поваги до чоловіка, до його історії й до себе, але вона погодилась поділитись досвідом, який не прикрашає і не засуджує. Лише говорить правду.

Історія Олени: я пішла, щоб вижити

Мене звати Олена, мені 30 років, у нас із Сашком, моїм чоловіком є донька, їй п’ять. Скажу чесно, я довго мовчала про те, що збираюсь розповісти, бо було соромно, важко, бо сама собі не вірила.

Коли Саша пішов на війну, я проводжала його сильною. Я трималася та намагалась не піддаватися негативним емоціям та істерикам.  Писала щодня. Молилася щодня. Затискала в долоні дитячі пальці, коли починалася повітряна тривога. Я вірила, що ми з малою з цим впораємося, а найстрашніше відбувається не у нас, в тилу, а там – на передовій.
Я майже не говорила про свої проблеми йому, все вирішувала сама та навіть у моменти, коли мені було неймовірно важко, намагалась із ним бути позитивною.

Взагалі, це дуже складно, коли ти маєш взяти на себе всю сім’ю, вирішувати всі питання, а ще й кожного дня думати, чи живий він та чи взагалі є у вас майбутнє. Проте я тримала все у собі та намагалась бути сильною.

Він уже був інший, і я не знала, як з ним бути

Він повернувся додому після поранення: так, важкого, проте він живий, і це все про що я думала. На той момент я вірила, що ми впораємось із всіма труднощами, головне що він повернувся, і він тут, живий.

Перший тиждень після повернення він майже не спав. Мовчав. Міг різко прокинутись, схопитися, стиснути кулаки. Потім почалися вибухи гніву: на світло, яке "не так блимає"; на дитину, яка плаче через щось; на двері, які скриплять; на мене,  коли я просто питаю: "Що ти хочеш на вечерю?"

Він не бив, але в його очах була злість, така сильна, що іноді ставало реально страшно. І ця злість могла бути спровокована чим завгодно. І він її не контролював.

Він зривався, міг грюкнути кулаком об стіну, викинути чашку, кричати так, що дитина затуляла вуха й ховалась під ковдру. І це все було непередбачувано. Все могло бути спокійно, а потім раз, і вибух. Звичайно, без попередження.

Я знала, що це — не він, а щось, що прийшло з ним додому

Він замикався, читав, мовчав, знову замикався. Часто ходив до побратимів, пив із ними, і зовсім не включався в життя сім’ї.

Намагався знайти роботу, не зміг. Про свій стан казав, що «ніхто його не розуміє», що «з ним все окей, це зі світом навколо все не так», «що ніхто не бачив те, що він», «що він не відповідає за мої почуття».

Я не раз пропонувала звернутись за допомогою до психіатра, адже зрозуміло, що у Саші був ПТСР. Проте єдине, що він відповідав: «Я не псих».

Я намагалася пояснити, що лікування це не соромно. Це нормально.

А ще я боялася, що з ним щось станеться, проте він мене не чув. Саша закривався все більше. Курив на балконі, поки ми спали. Вранці — холодний, порожній, ніби знову десь там.

Я пробувала говорити, плакала, благала щось робити, бо наше життя стало неначе пекло: він або мочить і замикається, або п’є із побратимами, або кричить та агресує. А, між тим, мені доводилось заробляти на всю сім’ю, вирішувати всі питання та піклуватись про дитину, яка також знаходилась у всій цій нездоровій атмосфері.

Одного разу він накричав на доньку, як ніколи раніше: з такою агресією, що мені здалось, що ще крок, і він її почне бити. Це сталось через те, що вона не хотіла вимикати мультик.
Я бачила її обличчя в цей момент,  в неї в очах був страх, настільки великий страх, що це не передати словами.
І тоді я зрозуміла, що наша історія це вже не просто складно, це небезпечно. Так, поки що не фізично, проте психологічно: для доньки, і для мене.

Він не був монстром. Він був пораненим

До війни Сашко був ніжним та добрим. Він пішов на війну добровольцем, служив у піхоті, пройшов Бахмут.

Так, він не раз був під мінометним обстрілом, бачив КАБи, вивозив побратима, якого розірвало на частини, він кожного дня втрачав друзів, бачив жорстокість і ще багато чого. Він мовчав про це, але я знала і розуміла, що всі ці події, звичайно, впливають на психіку людини.

Головна проблема в тому, що він не хотів лікуватися. Не визнавав, що щось не так.
І це не про вину. Я розумію його, проте з іншої сторони – моє життя та життя моєї доньки, яке кожен день було неначе пекло. Моя психіка також не витримувала, і я розуміла, що ні до чого хорошого це все не призведе.

Я пішла з донькою, і це було найболючіше рішення в моєму житті

Мені було соромно, правда. Він пройшов війну, ніби я маю його підтримувати та все терпіти. Проте, коли вночі я тримала дитину за руку й чекала, коли він заспокоїться, я боялася: за нього, за себе, за неї. І це не життя.

Я його не звинувачую, але в нашій історії я вибрала себе та свою дитину.

Важливо розуміти, що жінка ветерана — це не просто роль. Це постійне балансування між любов’ю, страхом і мовчанням. Іноді мовчанням, яке вбиває.

Зараз ми живемо окремо

Саша почав терапію після того, як ми з дочкою пішли. Зараз ми живемо окремо,  спілкуємось. Він бачиться з донькою. Повільно повертається до самого себе.

Я не знаю, як буде далі. Але знаю: ніхто не має залишатись у тіні болю. І, як би ти не любила, якщо людина не готова працювати зі своїми травмами, ти маєш обирати себе. А він – себе. Це його відповідальність повернутись до нормального життя, я можу тільки підтримати та допомогти, проте я не можу прийняти це рішення за нього. І точно не мушу терпіти агресію та жорстокість у свою адресу.

Так, він в терапії,  я завжди готова його підтримати, проте поки не готова жити разом. Я не відчуваю себе у безпеці поруч та постійно чекаю на агресію та злість. Мені страшно та не спокійно.  Можливо у нас все ще буде добре, а можливо ми розійдемось назавжди, проте ми обидва живі, психологічно стабільні та можемо продовжувати будувати своє життя. І це важливо.

 «Те, що переживає багато військових після повернення — це посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), і це не питання сили або слабкості. Це нормальна реакція психіки на ненормальні обставини. Але відмова від допомоги — це те, що перетворює внутрішню рану на зброю проти найближчих. Жінки, які живуть поруч із ветеранами, часто замовчують свої переживання, відчуваючи провину за втому, страх або бажання піти. Але важливо сказати: ви маєте право на безпеку, спокій і підтримку, навіть якщо поруч — герой. Ви не можете нести відповідальність за відновлення іншої людини, якщо вона не готова йти в терапію. Бо досить часто така жертва жінки закінчується серйозними психічними розладами, як у неї, так і у дітей, які знаходяться в такій сім’ї», - каже психолог, Ірина Коненко.