Псилоцибін може допомагати при нервовій анорексії: що показало нове дослідження

Нервова анорексія залишається одним із найскладніших для лікування психічних розладів. У частини людей стандартна терапія не дає стійкого результату, тому науковці шукають нові підходи.

Невелике пілотне дослідження показало, що псилоцибін у поєднанні з інтенсивною психотерапевтичною підтримкою потенційно може зменшувати симптоми анорексії та підвищувати мотивацію до одужання. Водночас дослідники наголошують: поки йдеться лише про попередні результати, а не про доведену ефективність нового лікування.

Роботу опублікували в The British Journal of Psychiatry.

Чому анорексію так складно лікувати

Нервова анорексія характеризується значним обмеженням харчування, сильним страхом набрати вагу та спотвореним сприйняттям власного тіла.

Це один із психічних розладів із найвищим рівнем смертності. Крім того, захворювання може настільки тісно переплітатися з ідентичністю людини, що відмовитися від пов’язаних із ним моделей поведінки стає надзвичайно складно.

За даними, наведеними авторами, до 30% людей із діагностованою анорексією можуть мати хронічний перебіг, який не відповідає на стандартне лікування.

Саме тому останніми роками дослідники почали вивчати потенціал психоделічно асистованої терапії.

Що досліджували вчені

Команда Центру психоделічних досліджень Імперського коледжу Лондона залучила 21 жінку віком від 23 до 52 років.

Усі учасниці жили з нервовою анорексією щонайменше три роки й раніше не отримали стійкого ефекту від традиційного лікування.

У середньому їм було 32 роки, а тривалість захворювання становила близько 11 років. Середній індекс маси тіла на початку дослідження — 16,4.

Протягом шести тижнів учасниці пройшли три сесії з псилоцибіном. Спочатку вони отримали дуже низьку дозу — 1 мг, а потім дві дози по 25 мг із двотижневим інтервалом.

Це був не просто прийом псилоцибіну

Це принципово важливо для трактування результатів.

Кожна сесія проходила в контрольованих умовах та супроводжувалася підготовчою й інтеграційною психотерапією. Загалом за шість тижнів учасниці отримали близько 50 годин терапевтичного контакту.

Десятьом учасницям також довелося припинити прийом антидепресантів, зокрема СІЗЗС, оскільки вони могли послаблювати психоделічний ефект.

За станом жінок спостерігали протягом року після останньої сесії.

Симптоми анорексії зменшилися

Для оцінки стану використовували клінічне інтерв’ю Eating Disorder Examination — EDE.

На початку середній показник становив 3,2 бала. Через шість тижнів він знизився приблизно на 1,08 бала.

Через шість місяців покращення переважно зберігалося — показник залишався приблизно на 0,98 бала нижчим за початковий.

Через три місяці майже половина учасниць мала показники симптомів, які вже перебували в діапазоні, характерному для загальної популяції без розладів харчової поведінки.

Зросла мотивація до одужання

Дослідники також побачили зміни в тому, як самі учасниці ставилися до можливості одужання.

Після першої повної дози псилоцибіну показники небажання змінюватися знизилися. Це свідчило про підвищення внутрішньої мотивації до одужання.

Цей ефект зберігався протягом 12 місяців спостереження.

Це може бути особливо важливим при анорексії, оскільки розлад нерідко виконує для людини певну психологічну «захисну» функцію та стає частиною її сприйняття себе.

А що сталося з вагою

Попри покращення психологічних показників, протягом перших шести тижнів дослідники не зафіксували суттєвого збільшення маси тіла.

При цьому ІМТ не відстежували протягом усього річного періоду спостереження.

Тому результати дослідження не означають, що псилоцибінова терапія сама по собі допомагає відновити вагу — одну з ключових цілей лікування нервової анорексії.

Наскільки безпечним був метод

Усі 21 учасниця повідомили принаймні про один небажаний ефект, але більшість із них були легкими або помірними.

Найчастіше виникали:

• короткочасний головний біль — приблизно у 37%;
• нудота — у 25%.

Водночас під час подальшого спостереження одна з учасниць двічі здійснила спробу самогубства — через сім та дев’ять місяців після останньої сесії. Дослідники та незалежна комісія дійшли висновку, що ці події навряд чи були пов’язані з псилоцибіном.

Проте цей випадок підкреслює, наскільки вразливою є група людей із тяжкою анорексією і чому подібні методи потребують суворого медичного та психіатричного контролю.

Чи означає це, що псилоцибін лікує анорексію

Ні. І це головне обмеження дослідження. У роботі взяла участь лише 21 людина, а повноцінної контрольної групи без псилоцибіну не було. До того ж учасниці отримали близько 50 годин психологічної підтримки. Тому неможливо визначити, яка частина покращення була пов’язана саме з дією псилоцибіну, а яка — з інтенсивною психотерапією, підтримкою фахівців або іншими факторами.

Самі автори наголошують: псилоцибін не варто розглядати як самостійне лікування. У дослідженні його застосовували в спеціально розробленій терапевтичній програмі під наглядом підготовлених фахівців.