Дитяча травма може бути пов’язана з прокрастинацією у дорослому віці – вчені побачили зміни в мозку

Прокрастинацію часто пояснюють лінню, браком дисципліни чи невмінням організувати час. Однак психологи розглядають хронічне відкладання справ значно складніше — зокрема як проблему самоконтролю та регуляції емоцій.

Нове дослідження показало, що несприятливий досвід у дитинстві може бути пов’язаний із більшою схильністю до прокрастинації в молодому дорослому віці. Одним із можливих пояснень цього зв’язку виявилися підвищена тривожність, нижчий самоконтроль та особливості функціональних зв’язків у мозку.

Результати роботи опублікували в науковому журналі NeuroImage.

Чому ми прокрастинуємо

Прокрастинація — це не просто ситуація, коли людина вирішила зробити щось пізніше. Йдеться про регулярне відкладання необхідних справ, навіть коли людина розуміє, що це може мати негативні наслідки.

Одна з психологічних теорій пояснює таку поведінку спробою швидко позбутися неприємних емоцій.

Наприклад, складне робоче завдання викликає тривогу. Відклавши його і переключившись на щось приємніше, людина на короткий час відчуває полегшення. Але саме завдання нікуди не зникає, а разом із ним часто зростає і напруження.

Тому прокрастинація може бути пов’язана не стільки з тайм-менеджментом, скільки зі здатністю переносити дискомфорт і регулювати власні емоції.

Як дитячий досвід може бути з цим пов’язаний

Фізичне чи емоційне насильство та нехтування потребами дитини можуть впливати на розвиток систем мозку, залучених до обробки емоцій та когнітивного контролю.

Автори дослідження припустили, що такий досвід може бути пов’язаний із двома характеристиками, які своєю чергою сприяють прокрастинації:

вищою тривожністю та нижчим рівнем самоконтролю.

Щоб перевірити цю гіпотезу, дослідники проаналізували дані двох груп студентів — 760 та 429 осіб, тобто загалом 1189 учасників.

У них не було психіатричних розладів в анамнезі.

Що саме досліджували

Учасники заповнили стандартизовані опитувальники, за допомогою яких науковці оцінювали:

• досвід фізичного та емоційного насильства або нехтування в дитинстві;
• схильність до прокрастинації;
• тривожність як відносно стабільну особистісну характеристику;
• рівень самоконтролю.

Крім того, учасникам провели функціональну магнітно-резонансну томографію — фМРТ.

Науковці аналізували активність мозку у стані спокою та взаємодію між 268 різними його ділянками.

Що виявили вчені

Вищі показники дитячої травматизації були пов’язані з більш вираженою прокрастинацією. Але дослідники виявили ще одну важливу закономірність. Несприятливий дитячий досвід був пов’язаний із вищою тривожністю та нижчим самоконтролем, а вони, своєю чергою, — з більшою схильністю відкладати справи.

Тобто можливий механізм виглядає приблизно так:

дитяча травма → вища тривожність і нижчий самоконтроль → більша схильність до прокрастинації.

Однак це статистична модель зв’язків, а не доказ того, що один фактор безпосередньо спричиняє наступний.

Які відмінності знайшли в мозку

Дослідники також виявили характерні патерни функціональних зв’язків мозку, пов’язані з показниками дитячої травматизації.

Серед них були мережі, які беруть участь у цілеспрямованій поведінці, контролі, регуляції емоцій та розпізнаванні значущих стимулів. Зокрема, спостерігався слабший функціональний зв’язок у системах, пов’язаних із контролем «згори вниз», включно з префронтальною корою.

Водночас сильніші зв’язки виявили між ділянками, залученими до обробки візуальної та емоційної інформації.

Автори вважають, що така конфігурація може бути пов’язана з менш ефективним утриманням довгострокових цілей і більшою чутливістю до стресових та емоційних сигналів.

До чого тут тривога

Це допомагає пояснити, чому прокрастинація іноді стає способом впоратися з емоціями. Якщо завдання викликає сильний дискомфорт, а контролювати імпульс уникнути цього дискомфорту складніше, відкладання дає швидке полегшення.

Людина не обов’язково думає: «Я не хочу працювати». Її поведінка може фактично працювати за принципом: «Я хочу перестати відчувати це прямо зараз». Саме тому боротьба лише з розкладом і дедлайнами не завжди вирішує проблему хронічної прокрастинації.

Але дослідження не доводить, що дитяча травма спричиняє прокрастинацію

Це принципове обмеження роботи. Дослідження було поперечним: усі основні дані збирали в один період. Тому на його основі не можна встановити причинно-наслідковий зв’язок. Не можна сказати, що дитяча травма обов’язково змінює мозок певним чином, а це згодом призводить до прокрастинації. Крім того, зв’язки між характеристиками мозку та поведінкою були відносно невеликими, а інформацію про дитячий досвід отримували за допомогою самооцінки учасників. Вибірка також складалася зі здорових студентів, тому результати не обов’язково можна переносити на всіх дорослих.