Постійні повітряні тривоги: хто в зоні ризику, пояснює психологиня

Нескінченні повітряні тривоги, вибухи виснажують нашу психіку. Під час тривалого стресу, в якому наразі живуть українці, набагато швидше виснажується організм. Але у кожного свій запас міцності. І є ті, чия нервова система в більшій зоні ризику. Розбираємося з цим. 

Кому складніше адаптуватися до постійних повітряних тривог 

Практика показала, що складніше витримувати такі важкі обставини, тим, хто:

1. проходить кризу в стосунках;
2. має схильність до депресивного реагування;
3. отримав психотравмуючий досвід в минулому;
4. виріс в родині, де була в дефіциті підтримка та безумовна любов.

 Головна причина цього – на поверхні. Цій людині – на постійній основі! – потрібно проходити через подвійне або потрійне навантаження. Тисне і внутрішнє, і зовнішнє.

 Але є й друга причина - реагування на обставини та процеси відновлення психіки в людини в такому випадку інші.

 Наведу кілька прикладів.

Людина вирісла в родині “відмінників”, з гіперконтролем, де весь час – навмисно або ні – відбувалося залякування. Весь час вона чула один і той самий наратив: “Якщо оце, оце чи оце піде не за планом, усьому кінець”.

Цитую з дозволу клієнтки: “В мене була звичайна сім’я. Але коли я усвідомила глибше...Усьому надавалося гіперзначення. Оцінки, ставлення оточуючих, порядок в квартирі. За кожним “неправильним” кроком було покарання – якщо не фізичне, то у вигляді осуду”

Як буде реагувати психіка такої людини на життя в постійній невизначеності? Дуже погано. Бо як ти зробиш усе “правильно” в таких умовах? Ніяк. Людина живе у подвійному відчутті небезпеки.

І якщо якась інша людина попереживає, попсіхує, позлиться – і повернеться до життя. Для цієї людини кожен форс-мажор – у десятеро більша загроза. Не тільки життя складне. А й вона “не впоралася”. Не просто “нам зараз складно”, а “все гарне скінчилося назавжди”.

Безвихідь? Ні. Чи може людина допомогти собі? Так.

Навіть прості техніки спостереження за власними думками, які з'являються в голові, і погляд на свої думки ніби збоку, буде дуже допомагати людині не впасти в стан розпачу навіть тоді, коли вже звучить: "Нічого хорошого більше не буде”.

Якщо людина зможе працювати з такими своїми думками, усвідомлювати їх, спостерігати за ними як сторонній спостерігач, їхній вплив буде меншим. 

Друге, над чим важливо тут попрацювати – це невіра у власні сили.

Людина, яку не підтримували маленькою дитиною, може зовні триматися, але всередині вона швидко робить негативні висновки про свій запас міцності. Погляд стає ніби звуженим. Можливостей майже не видно. Успіхи ігноруються. Загрози видніються повсюду.

Коли людина спостерігає за своїми автоматичними думками і реакціями, які в ній виникають, то вона вмикає так званий «режим дослідника». Під  час цього “режиму” в людини вже починає вмикатися певна саморегуляція. Страхи відступають. І ступінь такої звуженості погляду на себе буде значно меншим.

Неочікувані люди в зоні ризику 

Тут я би виділила 2 групи людей:

1. Схильні до порівняння з іншими та самоосудження. От приходить людина і каже: “Загалом я вважаю, що в мене все нормально. Але ці події мене виснажують”. А коли ми починаємо розмовляти глибше, проводимо пару тестів, відкривається ящик Пандори: “Тут я весь час не дотягую, тут я в порівнянні з моїми друзями невдаха, і тут я роблю все досить посередньо, а от Вася…!”. І людина часто не усвідомлює, наскільки вона знецінює себе.
2. Друга велика група - люди, які відчувають провину. Які беруть на себе повну відповідальність за життя інших дорослих людей. Які вимагають від себе прожити за інших їхнє життя. А це неможливо. І виснажуюче. Але люди часто це роблять.

 Дуже складно переживати хронічний стрес людині, яка зовсім не приймає якийсь “шмат” реальності. Причому є позитивне “неприйняття” – коли людина насправді доводить до свого відома факт: “ось так усе зараз”, але виходить в дію. І робить посильний внесок в те, щоб якийсь пазл в загальній картині почати змінювати. А є випадки, коли всередині – обурення. Заперечення. Засудження себе на рівному місці. Засудження дій інших. І часто трапляється так, що це засудження себе самого виливається агресією на колег чи партнерів.

Скільки зараз емоційних декомпенсацій навколо – коли людина тримала-тримала в собі, і раптом вилила напруження на випадкових людей.

Чому так відбувається? Бо боляче настільки, і цього болю накопичилося вже стільки, що це неможливо втримати в собі.

І тут головне – не засудити себе повторно за свої реакції, за свою поведінку. Вчитися не накопичувати. Якщо є біль всередині, давати йому виходити. З повагою до себе. Екологічно до інших. Він може й не зникнути зовсім-зовсім, але потроху додадуться інші відчуття. Спочатку тиша. Навіть пустота. Потім поступове відновлення “фарб”, інших почуттів. Інший полюс.

Ніколи вихід не в тому, щоб себе присоромити, чи подавити свої реакції. Але якщо негативні прояви є, з ними теж важливо попрацювати, щоб виходити з кола повторюваних дій, які не приносять полегшення.

Що цікаво - саме тільки спостереження за своїми реакціями без засудження себе може просто робити дива. У людини, яка реагувала емоційними спалахами, але була уважна до початку, середини та завершення кожного такого епізоду, з часом припиняється внутрішня боротьба, коли людина в безкінечному стані обурення чи аутоагресії. 

Важливий елемент в таких спостереженнях - безоціночність. Це тема для окремої статті. Звісно, травми дитинства (і не тільки) потрібно опрацьовувати. Але головне - пробувати бути уважним до почуттів, давати їм вихід. Знати, що це не ви поганий, а що так стається через стрес. І в результаті самого лише людяного ставлення до себе, а також усвідомленого проживання пікових станів ми можемо почути: “Мені стало легше. Здивована, але прийшов спокій.”.

І тоді життя продовжується. Навіть в тій складній реальності, яка є.

Читайте також Що відбувається з психікою під час постійних повітряних та як її підтримати – поради психологині.