Після війни: чому ми відкладаємо життя на потім

«Після війни». Я дуже часто чую ці слова.

Після війни поїдемо. Після війни зробимо ремонт. Після війни змінимо роботу. Після війни можна буде нормально планувати. Після війни повернемося до того, що зараз відкладаємо. Після війни нарешті заживемо нормально.

І щоразу я думаю: а коли саме почнеться це нормально? Бо війна триває вже стільки, що за цей час діти встигли вирости, хтось народив дітей, хтось вступив до університету, змінив професію, одружився, розлучився, переїхав, повернувся, почав усе спочатку.

Життя не погодилося почекати разом із нами. І, мабуть, це добре.

Ми вже живемо в тому, що називають new normal

Я знаю багато людей, які кажуть, що звикли. До тривог, до вибухів, до того, що перед сном перевіряєш новини. До планів із поправкою на війну. До павербанка в сумці, зарядженої зарядної станції чи думки про те, де найближче укриття.

Саме слово звикли іноді звучить страшно. Наче ми не повинні були до такого звикати. Але психіка не може роками жити так, ніби небезпека почалася п'ять хвилин тому.

Гостра реакція на загрозу потрібна нам, щоб вижити. Постійно перебувати в ній неможливо. Тому людина адаптується. Те, що колись повністю вибивало зі звичного життя, поступово вбудовується в нього.

З'являються робота, школа, садочки, зустрічі, дні народження, спорт, відпустки, побачення, плани на наступний місяць. Не тому, що війна стала нормальною, а тому, що жити стало необхідно навіть усередині ненормальних обставин.

Десь поруч усе одно залишається «після»

І от це мені здається особливо цікавим. Ми вже достатньо адаптувалися, щоб жити сьогодні. Але частину життя все одно тримаємо для якоїсь майбутньої версії себе. Тієї, яка буде жити після війни.

Вона поїде кудись далеко, змінить роботу, народить дитину, почне вчитися, зробить ремонт, витратить гроші на те, що давно хочеться. Нарешті дозволить собі планувати не на кілька тижнів уперед.

І я зовсім не думаю, що кожне з цих рішень треба негайно реалізовувати. Є речі, які справді неможливі зараз. Є люди, які чекають близьких із фронту. Є родини, розділені кордонами. Є фінансові обставини, небезпека, окупація, втрачені домівки.

Є й інше «після війни». Те, за яким іноді ховається звичайне відкладання життя до моменту, коли нарешті стане безпечно, зрозуміло і передбачувано. І от із цим є проблема: ми не знаємо, коли цей момент настане.

Про це писав Віктор Франкл

Я останнім часом часто згадую Франкла саме в цьому контексті. У «Людині в пошуках справжнього сенсу» він писав про особливе сприйняття часу в ситуації, коли людина не знає, коли закінчиться те, що з нею відбувається.

Описуючи життя в концтаборі, Франкл згадує поняття «тимчасового існування» і додає до нього важливе уточнення — його межа невідома. В'язні не знали дати звільнення і не могли передбачити, чи й коли взагалі закінчиться цей період. Франкл писав, що людина, яка не бачила кінця такого існування, втрачала можливість орієнтуватися на майбутнє.

Він також звертав увагу на небезпеку сприймати теперішнє як щось нереальне й неважливе лише тому, що воно здається тимчасовим. І от саме ця думка мені зараз дуже відгукується.

Звісно, досвід концтаборів, про який писав Франкл, не можна переносити на наше повсякденне життя чи прирівнювати до нього. Але ми теж живемо без дати. Не знаємо, коли саме закінчиться війна. Не можемо відкрити календар і побачити: ось із цього понеділка починається «після».

І тому мені здається небезпечним робити цю невідому дату умовою, після якої ми нарешті дозволимо собі жити.

Жити зараз - не означає забути

Мабуть, це ще одна річ, яку нам довелося вчитися приймати. Можна читати страшні новини вранці й сміятися ввечері. Можна донатити й купувати щось собі. Можна знати, що хтось зараз на фронті, і святкувати день народження своєї дитини. Можна боятися наступної ночі й бронювати готель на наступний місяць.

Одне не скасовує іншого. І це не байдужість. Значно більше мене лякало б, якби після стількох років наша психіка все ще реагувала на кожну тривогу так само, як у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ми адаптувалися не тому, що те, що відбувається, стало прийнятним. Ми адаптувалися, бо інакше неможливо жити роками.

І саме сьогодні я думаю про незалежність

Можливо, дивно говорити про особисте життя в День Незалежності. Але для мене тут є дуже прямий зв'язок.

За останні роки ми надто добре зрозуміли ціну права самим вирішувати, як нам жити. Саме жити. Не лише виживати до моменту, коли все закінчиться, не берегти якусь кращу версію себе для мирного часу і не відкладати автоматично все хороше на невідому дату в майбутньому.

Звичайно, я теж хочу це «після війни». Хочу день, коли не треба буде перевіряти тривоги, коли плани перестануть мати невидиму примітку «якщо нічого не станеться», коли слово «приліт» знову означатиме літак. Але я не хочу віддавати війні ще й усі роки до цього дня. Вона й так забрала надто багато.

Тому сьогодні я хочу побажати нам не бути сильними - цього побажання за останні роки ми отримали із запасом. Я хочу, щоб у нас було якомога більше життя до «після війни». Вже зараз.

З планами, днями народження, подорожами, навчанням, дурними покупками, новими справами, вечерями з друзями й усім тим звичайним, що іноді здається недоречним на тлі великих подій.

Бо, можливо, одна з форм нашої незалежності зараз - не дозволити війні вирішувати ще й те, коли нам починати жити.

З Днем Незалежності.