Евтаназія: історія Ноелії Кастільйо Рамос і чому люди просять припинити страждання

25-річна іспанка Ноелія Кастільйо Рамос отримала дозвіл на евтаназію після кількох років життя з важкими хронічними захворюваннями - фіброміалгією, синдромом хронічної втоми та постуральною ортостатичною тахікардією. Вона жила з постійним болем, сильним виснаженням і могла пересуватися лише на інвалідному візку.

За словами лікарів, її стан вважався невиліковним, а лікування не приносило полегшення. Вона не могла працювати, жити самостійно і поступово втрачала автономію, а саме можливість самій вирішувати, як жити, куди йти і що робити зі своїм життям.

Але її історія була складною не лише через фізичні хвороби. Ноелія отримувала психіатричну допомогу з підліткового віку, згодом у неї діагностували обсесивно-компульсивний розлад та межовий розлад особистості. У її житті також було насильство: вона двічі пережила зґвалтування, зокрема групове, і називала ці події поворотним моментом у своєму житті. Після однієї зі спроб самогубства вона залишилася частково паралізованою, що ще більше погіршило її фізичний і психічний стан.

Ця історія стала резонансною не лише через сам факт евтаназії. Батько Ноелії намагався через суд заборонити процедуру, вважаючи, що його донька перебуває у депресії і потребує психіатричної допомоги, а не дозволу на смерть. Судові процеси тривали кілька місяців і викликали широку дискусію в Іспанії: де проходить межа між правом людини на гідну смерть і станом, коли людина приймає рішення під впливом депресії, травми, болю, виснаження і відчаю.

Історія Ноелії стала однією з найвідоміших у Європі, тому що вона поставила складне питання: чи може людина просити про евтаназію не тому, що вона помирає, а тому, що вона більше не може жити в умовах постійного болю, психічних страждань, залежності від інших і втрати контролю над своїм життям.

Не лише про фізичний біль

Дослідження показують, що люди часто просять про евтаназію не тільки через фізичний біль. Дуже часто причинами стають втрата автономії, залежність від інших, відчуття безпорадності, приниження і страх втратити себе як особистість. Для багатьох людей критичним стає не сам факт хвороби, а зміна ролі, коли людина з активної, самостійної і незалежної перетворюється на того, за ким постійно потрібно доглядати.

Психологи говорять, що для людини дуже важливим є відчуття контролю над власним життям: можливість приймати рішення, рухатися, працювати, планувати майбутнє, впливати на своє повсякденне життя. Коли ця автономія зникає, людина може переживати не лише фізичні страждання, а й глибоку екзистенційну кризу - відчуття, що вона більше не керує своїм життям і поступово втрачає себе.

Саме тому для багатьох людей втрата контролю над власним життям виявляється страшнішою, ніж сама смерть. Людину лякає не лише біль, а життя, у якому вона більше не може бути собою, не може жити так, як жила раніше, і не бачить можливості повернути собі це життя.

Страх бути тягарем для близьких

Багато людей говорять, що не хочуть бути тягарем для своїх рідних. Вони бояться, що через їхню хворобу руйнується життя близьких, що родина витрачає всі сили, гроші і емоції на догляд, що вся сім’я починає жити навколо однієї хвороби, а звичайне життя зникає.

У психології це називають відчуттям тягаря або perceived burden, коли людина починає сприймати себе не як члена сім’ї, а як проблему, яку всі змушені вирішувати. Це дуже важкий психологічний стан, тому що людина відчуває не лише біль або слабкість, а й провину за саме своє існування в такому стані.

Дуже часто поруч із бажанням померти стоїть не байдужість до життя, а навпаки,  почуття провини перед тими, кого любиш. Людина може думати, що її смерть полегшить життя близьким, навіть якщо це не так, і що вона робить для них останню «правильну» дію. У таких ситуаціях бажання померти іноді пов’язане не з небажанням жити, а з бажанням перестати бути проблемою для інших.

Втрата майбутнього

Коли людина знає, що попереду лише погіршення стану, біль або втрата самостійності, майбутнє перестає сприйматися як надія. Воно починає сприйматися як довгий процес втрати себе, свого тіла, своїх можливостей і свого звичного життя.

Психологи говорять, що для людини дуже важливо мати майбутнє,  навіть не конкретні плани, а відчуття, що попереду ще щось можливе, що життя може змінитися, що буде щось нове. Коли ж людина знає, що її стан буде лише погіршуватися, майбутнє перестає бути простором можливостей і перетворюється на простір втрат. Людина починає жити не очікуванням життя, а очікуванням погіршення.

У таких ситуаціях люди часто говорять не про смерть, а про те, що вони більше не бачать попереду життя, яке можна назвати життям. Вони бачать попереду лише тривале погіршення, залежність, втрату гідності і поступове зникнення того життя, яке вони колись мали. І для багатьох саме ця втрата майбутнього стає психологічно нестерпною.

Бажання померти чи бажання припинити біль?

Лікарі говорять, що часто бажання евтаназії —  це бажання припинити біль, безсилля, та залежність. Людина може хотіти не смерті як такої, а припинення страждання, яке здається безкінечним і таким, що не має виходу.

У психіатрії та психології існує важлива думка: людина часто хоче не померти, а перестати жити саме так, як вона живе зараз. Коли життя перетворюється на постійний біль, втому, приниження, залежність від інших або повну втрату контролю над собою, людина може почати сприймати смерть не як бажання зникнути, а як спосіб припинити цей стан.

Тому у багатьох випадках мова йде не стільки про бажання смерті, скільки про бажання припинити нестерпне існування. І це дуже складна межа, тому що ззовні це виглядає як бажання померти, але всередині це часто виглядає як бажання, щоб біль, страх і безсилля просто закінчилися.

Межа між правом і станом психіки

Саме тому питання евтаназії дуже складне. Важливо розрізняти: це вільне і зважене рішення людини чи рішення, продиктоване депресією, страхом, самотністю або відсутністю підтримки.

Евтаназія - це не лише юридичне і медичне питання, це ще й питання психічного стану людини, її страхів, болю, виснаження і відчуття сенсу життя. І іноді найскладніше у всьому цьому зрозуміти, де закінчується право людини на вибір і починається хвороба, яка впливає на цей вибір. Дуже часто людина насправді потребує не смерті, а контролю над болем, поваги до себе, підтримки, психологічної допомоги і відчуття, що її життя все ще має цінність, навіть якщо воно змінилося.

Тому розмови про евтаназію - це  розмови не лише про смерть, це розмови про гідність, підтримку, медицину, психічне здоров’я, хронічний біль, самотність і про те, як суспільство ставиться до слабкості, хвороби, залежності і вразливості людини.

Читайте також: Паралізована жінка змогла «заговорити» після 18 років завдяки нейроінтерфейсу