Як інженерка-будівельниця купила квиток в один кінець, розпочала свою справу та працює під час блекауту

Офіс горить просто на очах після прильоту, робота в суцільній темряві, втрата всього в рідному Донецьку — як пережити таке і не зійти з розуму, ще й продовжувати запускати нові проєкти в Україні? Це історія інженерки-будівельниці, архітекторки, дизайнерки та власниці будівельного бізнесу й соціального підприємства з виробництва меблів із переробленого пластику Ольги Лекової.

Пітьма

Тільки на 5 хвилин за останні два тижні сьогодні на виробництві дали світло, спокійно каже Ольга Лекова. З нею ми розмовляли якраз у той день, коли сталася аварійна ситуація в енергосистемі України й без світла та води залишилися всі, а метро в Києві зупинилося.

«За два тижні роботи без світла ми спочатку зраділи, коли його нарешті дали. А коли за п’ять хвилин вимкнули, то я проспівала собі пісню Тіни Кароль “Зато є добро” та пішла читати лекцію для ветеранів — як запустити бізнес», — бадьорим голосом розповідає Ольга.

По цій усміхненій, гарній та позитивній панні ніколи й не скажеш, що цього літа вона дивилася, як горить її офіс після масованої атаки й прильоту саме туди, де розташовані виробництво та офіс. А до того вона втратила все в Донецьку й купила з родиною квитки в один кінець: Донецьк—Київ.

Підприємиця стверджує, що зберегти ментальне здоров’я в цих умовах останні 12 років їй щоразу допомагає нова справа.

Меблі з пластику для укриттів

Коли у 2019 році Ольга Лекова з чоловіком почали будувати будинок, то витратили багато коштів і часу, щоб побудувати укриття. Тоді підрядники дивувалися, навіщо закопувати гроші в землю. Але Оля сказала: ні, ми будуємо укриття. Вона відчувала, що буде повномасштабна війна.

Тому ранок 24 лютого 2022 року не здивував. Навпаки, психологічно було якесь дивне полегшення після кількох місяців життя в напруженому стані очікування.

Вони з родиною нікуди вже не поїхали, як тоді, у 2014 році, з Донецька. Та вже з березня відновили роботу в своїй будівельній компанії. А трохи згодом цього ж року запустили соціальне виробництво — меблі з переробленого пластику. Ольга у партнерстві з громадськими організаціями почала займатися облаштуванням укриттів такими меблями.

«Я коли подивилася на деякі укриття в школах та дитячих садочках, це був жах — просто сіре приміщення, де не можна було навіть дихати. У кращому випадку — старі меблі. Тому спочатку й виникла ідея робити меблі з переробленого пластику саме для укриттів. Насправді такі меблі можуть бути у пригоді будь де. Сировина — це залишки від виробництв, де є пластикові відходи: спортивні та рекламні конструкції, від б’юті-індустрії, тощо. Меблі виходять дуже міцними, а термін їх експлуатації — до 70 років», — пояснює підприємиця.

Коли під час масованої атаки прилетіло на територію, де знаходяться офіс, складські та виробничі приміщення Ольга сиділа в машині й дивилася, як палає частина її компанії.

Через декілька днів пустили на територію, куди прилетіло: склад можна було якось врятувати, виробництво в цей раз не постраждало. А от офісу в компанії більше немає.

«Після такого непросто оговтатися. Тож ми вирішили піти з родиною на рибалку — у нас поряд із домом три озера. І десь тиждень ми ходили на рибалку та гуляли лісом. Я спеціально обирала місце для життя так, щоб поряд був парк і ліс, куди можна прийти, подихати, відпочити. Тиждень прогулянок на природі з родиною й рибалка дуже допомогли відновитися», — згадує події літа і той страшний обстріл жінка.

Як почати власну справу з 1,5 тис. грн та боргами

Ольга зізнається, що в найскрутніші моменти найкраще, що рятує її ментальне здоров’я, — почати новий проєкт. Так було після переїзду до Києва з окупованого Донецька у 2014 році. Тоді вони з родиною купили квиток Донецьк—Київ в один кінець. І кожен розумів, що додому більше ніхто не повернеться.

Життя наново в Києві було починати непросто. Так, була робота — Ольга керувала будівельними проєктами у великій компанії, яка теж переїхала з Донецька. Але зарплата за мірками столиці була маленька. Пригнічувало й те, що люди навколо зовсім не розуміли її реакцій — переляку, коли хтось запускає салют або пролітає літак. Дехто навіть намагався жартувати з цього приводу.

Важко було психологічно адаптуватись у середовищі, де тебе взагалі ніхто не розуміє. А ще постійно хотілося додому. Якраз у цей момент з’явилася можливість повчитися на курсі від громадської організації — як запустити бізнес, і Оля пішла вчитися.

А після цього вони з чоловіком вирішили ризикнути — і, маючи 1500 грн та борги, відкрили свою компанію. Гроші витратили на розробку сайту. Перші клієнти з’явилися одразу — це були ті, хто працював з Ольгою ще з минулої роботи. Далі сарафанне радіо зробило свою справу.

«Коли у 2017 році я в білій куртці, з посмішкою, сідала в маршрутку в рідному Донецьку, приїхавши туди за сімейними обставинами, зрозуміла — більше додому я не хочу. Це вже було не моє рідне місто, яке завжди для мене було містом весни та троянд. Повсюди — похмурі, нещасні люди в сірому або чорному одязі», — згадує Ольга.

Досі серед документів лежить той самий квиток на потяг в один кінець Донецьк—Київ.

А інженерка-будівельниця Ольга вже планує нове виробництво — будинків із перероблених матеріалів. І їхати більше нікуди не збирається, тим більше до Європи, куди неодноразово пропонували переїхати. Адже вона з родиною вдома.