Чи може ШІ замінити психотерапевта: що показують дослідження

Штучний інтелект уже вміє підтримувати розмову про тривогу, стосунки чи складний день, ставити уточнювальні запитання, допомагати розібрати думки та пропонувати психологічні вправи. До нього не потрібно записуватися, чекати наступної зустрічі чи шукати фахівця, з яким вдасться вибудувати контакт. Але психотерапія складається не лише з правильно підібраних слів і технік. І, можливо, найважливіша різниця між людиною та ШІ стає помітною саме тоді, коли слів немає.

Про це пише психоаналітик Стівен Баррі-Ентоні у матеріалі The Dead Silence of AI Therapy для The Atlantic. Він спробував один із нових ШІ-сервісів для підтримки психічного здоров'я і дійшов висновку: проблема таких систем не лише в тому, чи здатні вони правильно реагувати на людину. Значно складніше питання – що відбувається з терапією, коли по інший бік розмови більше немає того, хто здатний щось відчувати.

Психотерапія почалася зі слів, але важливими виявилися й паузи

На перший погляд терапія – це передусім розмова. Людина розповідає про себе, терапевт слухає, ставить запитання, допомагає помітити зв'язки між подіями, думками, почуттями та поведінкою. Саме цю видиму частину роботи ШІ вже навчився відтворювати досить переконливо.

Однак Баррі-Ентоні звертає увагу на іншу частину терапевтичної сесії – тишу. Якщо зробити стенограму годинної зустрічі, паузи практично зникнуть із неї: кілька секунд мовчання, повільніший вдих, затримка перед відповіддю нічого не означатимуть на папері. Для терапевта саме вони іноді стають моментом, коли розмова переходить від пояснення власних переживань до безпосереднього контакту з ними.

Автор наводить приклад зі своєї практики. Один із його пацієнтів досить відсторонено розповідав про майбутні соціальні плани, але раптом ненадовго замовк, його погляд змінився й опустився. Терапевт не поспішив перейти до наступного питання, а звернув увагу на те, що щойно сталося. Після цього пацієнт почав говорити про переживання, яких тривалий час уникав.

Тут терапевт реагував не стільки на зміст сказаного, скільки на людину перед собою – на її мовчання, погляд, емоційну зміну і на власне відчуття того, що в кімнаті щось відбулося.

Саме цю частину взаємодії складно звести до алгоритму «користувач сказав X – терапевт відповів Y».

ШІ-терапія вже перестала бути фантастикою

Ідея використовувати комп'ютер як співрозмовника для розмов про психічний стан значно старша за ChatGPT. Ще в середині 1960-х років у Массачусетському технологічному інституті створили ELIZA – одну з перших програм, здатних імітувати діалог. Один із її сценаріїв, DOCTOR, був побудований як розмова з психотерапевтом: програма ставила запитання про почуття та досвід користувача. Її творця Джозефа Вайценбаума здивувало, наскільки сильну емоційну реакцію могла викликати навіть така примітивна за сучасними мірками система.

Сьогодні можливості технологій незрівнянно більші. Після поширення великих мовних моделей люди почали використовувати універсальні чат-боти не лише для пошуку інформації чи роботи, а й для розмов про власні переживання. Паралельно з'явився окремий напрям сервісів, які прямо орієнтуються на емоційне благополуччя та психічне здоров'я.

У The Atlantic згадують, зокрема, Tee – ШІ-агента, якого у червні запустив сервіс Talkspace. Компанія наголошує, що система не є заміною психотерапії, а призначена для обговорення повсякденних труднощів – стресу, тривоги, стосунків, життєвих проблем та особистісного розвитку. На ринку вже працюють й інші подібні продукти: Ash, Abby, Ebb від Headspace. Формально вони можуть не називати себе терапевтами, однак пропонують саме той тип взаємодії, який користувач легко сприймає як терапевтичний.

Тобто дискусія про ШІ та психотерапію вже не стосується далекого майбутнього. Люди вже розповідають машинам про те, що їх лякає, засмучує або не дає спати.

Що відбувається на «сесії» з ШІ

Щоб зрозуміти, наскільки така взаємодія нагадує терапію, Баррі-Ентоні сам зареєструвався в Tee і провів із системою кілька розмов.

Сесія мала цілком знайому структуру. Спочатку чат-бот допомагав визначити проблему та сформувати тему розмови. Далі йшло її обговорення, основна робота, формування практичного плану і завершення сесії. У певний момент система запропонувала перейти від аналізу проблеми до невеликого реалістичного кроку – вправи, побудованої за принципами когнітивно-поведінкової терапії.

Автор не заперечує користі таких інструментів. Структурування проблеми, пошук конкретної дії або психологічна вправа справді можуть допомогти. ШІ також здатен підтримувати менш структуровану розмову: перефразовувати сказане, уточнювати переживання та використовувати прийоми активного слухання.

Але саме під час такого діалогу Баррі-Ентоні помітив те, чого йому бракувало. Репліки могли бути правильними, а запитання – доречними, проте він знав, що за ними немає іншої людини. Емпатія була способом формування відповіді, а не переживанням співрозмовника. Для автора це створювало парадоксальне відчуття: розмова імітувала уважне слухання, але водночас він почувався непочутим.

Що відбувається, коли людина перестає писати

Найпоказовішим для психоаналітика став експеримент із мовчанням. Під час звичайної терапії пауза не означає, що взаємодія припинилася. Терапевт продовжує бачити людину, може помітити її реакцію і просто залишатися поруч, поки вона намагається зрозуміти власні почуття.

З чат-ботом усе виявилося інакше. Поки Баррі-Ентоні писав про свій тиждень і переживання, система відповідала, визнавала його емоції та просила розповісти більше. Коли він переставав друкувати, взаємодія фактично зупинялася. За словами автора, тиша не створювала відчуття спільної присутності – навпаки, хотілося швидше щось написати, щоб машина знову почала відповідати.

Звичайно, майбутні системи можуть навчитися краще працювати і з цим. Голосові моделі вже здатні аналізувати інтонацію, темп мовлення та паузи, а відеосистеми потенційно можуть враховувати невербальні сигнали. Технологічно можна створити й затримку перед відповіддю, яка нагадуватиме терапевтичну паузу.

Але аргумент Баррі-Ентоні полягає не в тому, що сучасний ШІ ще недостатньо добре розпізнає мовчання. Він ставить принциповіше питання: чи є імітація присутності самою присутністю?

Модель може повідомити людині, що розуміє її і залишається поруч. Проте за цією фразою немає суб'єкта, який справді переживає цей момент разом із нею. Автор називає розрив між переконливою симуляцією емпатії та реальною присутністю однією з фундаментальних проблем ШІ-терапії.

Терапевт – не лише людина, яка знає правильну техніку

Сучасну дискусію про ризики ШІ у сфері психічного здоров'я часто зосереджують на цілком конкретних помилках. Мовна модель може надмірно погоджуватися з користувачем, недостатньо ставити під сумнів небезпечні переконання або неправильно реагувати на ознаки психічної кризи. Особливо небезпечними такі помилки можуть бути під час маніакальних чи психотичних станів або за наявності суїцидальних намірів.

Технологічні компанії намагаються розв'язувати ці проблеми: навчають моделі розпізнавати ризик, коригують поведінку систем та оцінюють, наскільки правильно вони реагують на людей у кризових станах. Логіка тут зрозуміла: якщо проблема полягає у неправильній реакції, модель можна навчити реагувати краще.

Баррі-Ентоні вважає, що такий підхід непомітно повертає нас до старого уявлення про психотерапевта як про технічного спеціаліста, який має правильно визначити проблему та застосувати відповідну інтервенцію. Якщо саме це є суттю терапії, то перспектива автоматизації справді виглядає цілком реальною: достатньо створити систему, яка краще розпізнає ситуацію, обирає відповідну техніку і не припускається небезпечних помилок.

Проте за останнє століття сама психотерапія значною мірою відійшла від такого погляду.

Стосунки в терапії

Баррі-Ентоні пише, що від часів Фройда психотерапія поступово рухалася від образу відстороненого аналітика до визнання реальності стосунків між терапевтом і клієнтом. У багатьох сучасних підходах ці стосунки – не просто середовище, в якому застосовують техніки, а частина самої терапевтичної роботи. Дослідження різних напрямів психотерапії також пов'язують результат лікування з якістю терапевтичного альянсу та можливістю виражати емоції під час роботи.

Це особливо важливо в роботі з досвідом, у якому людина залишалася самотньою зі своїми переживаннями. Терапевтичний досвід у такому разі полягає не лише в тому, щоб зрозуміти причини власних реакцій. Людина поступово отримує інший досвід: вона може переживати складні почуття поруч із кимось, хто не зникає, не відвертається і не намагається негайно змусити її почуватися краще.

Саме тому терапевт не завжди повинен швидко знайти правильну відповідь. Іноді важливішим може бути те, що він помітив зміну, витримав мовчання або залишився поруч із переживанням, для якого поки немає слів.

Для ШІ це створює дивний парадокс. Чим краще система вчиться відтворювати мову емпатії, тим легше людині сприймати її як когось, хто справді розуміє. Але здатність переконливо сказати «я поруч» ще не означає здатності бути поруч у тому сенсі, який вкладає в це психотерапія.

Чому люди обирають ШІ

У ШІ є переваги, які не можна просто відкинути. Поріг входу майже відсутній: не потрібно шукати терапевта, домовлятися про час, проходити перші незручні зустрічі та поступово вибудовувати довіру. Можна почати говорити одразу, коли виникла потреба.

Є й фінансовий аспект. Регулярна психотерапія доступна далеко не всім, і Баррі-Ентоні окремо визнає привабливість дешевшої альтернативи. На його думку, проблема доступності людської терапії реальна, а в США вона додатково пов'язана зі страховою системою та потребою в законодавчих змінах.

ШІ також може бути корисним саме як допоміжний інструмент. Він здатен допомогти структурувати думки, сформулювати проблему перед зустріччю з фахівцем, нагадати психологічну вправу, пояснити принцип певної техніки або дати людині простір, де вона вперше наважиться сформулювати те, про що їй важко говорити.

Тому питання навряд чи варто зводити до вибору між повною відмовою від ШІ та заміною ним психотерапевтів. Автор The Atlantic також не очікує, що технологія зникне зі сфери психічного здоров'я. Навпаки, він припускає, що ШІ може отримати корисну допоміжну роль.

То чи може ШІ замінити терапевта?

Якщо розглядати психотерапію як набір психологічних знань, запитань, вправ та інтервенцій, межа між людиною і машиною справді стає дедалі менш очевидною. ШІ може навчитися краще розпізнавати проблеми, добирати техніки, пам'ятати контекст попередніх розмов і реагувати на емоційний стан користувача.

Але теза Баррі-Ентоні полягає в тому, що психотерапія не вичерпується цими функціями. Її частиною є досвід стосунків із реальною іншою людиною – людиною, яка не лише розпізнає емоцію, а й сама здатна щось відчувати у відповідь.

Саме тому автор бачить у популярності ШІ-терапії певний парадокс. Людина звертається до машини, бо хоче бути вислуханою, зрозумілою і не залишатися самою зі своїм переживанням. ШІ може дедалі переконливіше створювати такий досвід – швидко відповідати, пам'ятати контекст, добирати правильні слова і демонструвати емпатію. Але потреба, яка стоїть за цією розмовою, може бути потребою саме в іншій людині.

Тому ШІ цілком може стати частиною психологічної допомоги – і фактично вже нею став. Він може підтримувати між сесіями, допомагати працювати з думками, давати психоосвіту та робити частину психологічних інструментів доступнішою. Але в терапії іноді має значення не те, що вам відповіли, а те, хто залишився поруч, коли ви не змогли нічого сказати.