До Різдва все закінчиться: що Віктор Франкл писав про небезпеку життя в очікуванні

Ще трохи. До весни, до літа, до кінця року, після переговорів або наступного важливого рішення - треба тільки дочекатися, і тоді нарешті стане зрозуміло, як жити далі.

Коли майбутнє непередбачуване, дуже хочеться знати, коли ця невизначеність закінчиться. Навіть якщо ніхто не може назвати достовірну дату, конкретний термін може давати тимчасове відчуття, що хаос має межі.

Віктор Франкл у книжці «Людина в пошуках справжнього сенсу» описав трагічний епізод про в’язня, який пов’язував надію на звільнення з конкретною датою. Це лише одна історія з книжки, але сьогодні вона читається напрочуд впізнавано.

Сон про 30 березня

Франкл розповідає про в’язня концтабору, який у лютому 1945 року побачив сон. У ньому голос пообіцяв відповісти на будь-яке його запитання. Чоловік запитав, коли для нього закінчиться війна - коли він буде звільнений і його страждання завершаться.

Відповідь була конкретною: 30 березня. Чоловік повірив у цю дату, і спочатку вона давала йому надію, що залишилося витримати зовсім небагато.

Але наближався кінець березня, а жодних ознак швидкого звільнення не було. 29 березня чоловік захворів, у нього піднялася висока температура. Наступного дня він почав марити й знепритомнів, а 31 березня помер.

За описом Франкла, судячи із зовнішніх ознак, чоловік помер від тифу. Водночас Франкл пов’язував погіршення його стану з руйнуванням надії, на якій той тримався попередні тижні.

Одна така історія не дозволяє встановити, що втрата надії спричинила смерть. Це спостереження й пояснення Франкла, а не доведений причинно-наслідковий зв’язок.

У книжці є й епізод, пов’язаний із Різдвом. Франкл описував зростання смертності між Різдвом 1944 року та Новим роком 1945-го. За поясненням табірного лікаря, багато в’язнів сподівалися повернутися додому до Різдва, а нездійснення цієї надії стало для них тяжким ударом. Тут також важливо відрізняти описане спостереження від доведених причин смерті.

Ці історії спонукають поставити ширше запитання: що відбувається, коли людина подумки переносить усе своє життя в певну точку майбутнього? І що стається, якщо ця точка постійно віддаляється?

Ми теж шукаємо свою дату

Наше життя не можна прирівнювати до умов концтабору. Але бажання знати, коли закінчиться невизначеність, може бути знайомим багатьом, особливо під час війни.

Спочатку з’являється прогноз, потім дата, потім новий прогноз і нова дата. До весни має щось змінитися, влітку стане зрозуміліше, восени буде переломний момент, після певної події стане ясно, куди все рухається.

Проблема не лише в тому, що прогнози можуть не справджуватися. Життя між сьогодні й черговою очікуваною датою поступово може перетворитися на зал очікування.

Не час робити ремонт, бо невідомо, що буде. Не час змінювати роботу, купувати щось дороге, планувати подорож чи починати справу, результат якої буде лише через кілька років.

У кожного такого рішення можуть бути цілком раціональні причини. Під час війни справді доводиться враховувати безпеку, гроші, можливість переїзду та десятки інших обставин.

Але є різниця між «я вирішую цього не робити через конкретний ризик» і «я відкладаю всі довгострокові плани, тому що спочатку хочу дізнатися, чим усе закінчиться». У другому випадку умовою для життя стає визначеність, якої ми поки не маємо й не знаємо, коли матимемо.

Коли «тимчасово» триває роками

Франкл описував сприйняття часу в концтаборі парадоксально: окремий день міг здаватися нескінченним, а тиждень — минати дуже швидко. Він також писав про існування, тимчасовість якого не мала визначеного кінця.wolnagospodarka+1

Не прирівнюючи ці обставини до нашого досвіду, можна впізнати в цьому описі знайоме відчуття: часу минуло багато, але життя досі здається тимчасовим.

Тимчасово живемо тут. Тимчасово нічого серйозного не плануємо. Тимчасово відкладаємо великі рішення й те, що приносить радість.

І одного дня можемо помітити, що це «тимчасово» тривало роками. Воно не було паузою перед життям - воно теж було нашим життям.

Не чекати дозволу жити

Франкл не пропонував перестати думати про майбутнє. Навпаки, майбутнє, заради якого людина хотіла жити, було для нього надзвичайно важливим. Але сенс не обов’язково знаходився десь після завершення важкого періоду.

Він міг існувати вже всередині нього — у справі, яку людина ще хоче зробити, у комусь, кого вона любить, у відповідальності перед іншими. Це не те саме, що шукати позитив у війні або переконувати себе, що все неодмінно буде добре.

У сучасному житті цю думку можна застосувати так: визнати «я не знаю, що буде» - і водночас, наскільки дозволяють обставини, продовжувати вкладатися у своє життя.

Якщо є безпека, ресурси й сили, можна замовити стіл, який давно хотілося, вступити на навчання, посадити дерево, яке виросте через кілька років, купити квитки на весну чи відсвяткувати день народження цього року, а не колись після перемоги.

Можна почати проєкт, який доведеться перебудувати, якщо обставини зміняться. А можна обрати значно менший крок: подзвонити близькій людині, повернутися до улюбленої справи на пів години чи зробити щось посильне для себе.

Це не заперечення ризиків. Це спроба залишити місце для важливого поруч із невизначеністю. І якщо зараз сил вистачає лише на базові потреби та безпеку, це не означає, що людина неправильно живе або недостатньо старається.

Не лише «коли?»

Коли тривожних новин стає більше, легко знову почати рахувати майбутнє: що буде цієї зими, що буде навесні, наскільки все може погіршитися й коли нарешті можна буде видихнути.

Частину цієї інформації справді потрібно знати, щоб приймати рішення й готуватися до реальних ризиків. Але іноді черговий прогноз уже не додає нічого корисного до наших дій. Він лише дає ще один сценарій або ще одну дату, навколо якої будується очікування.

Тоді поруч із запитанням «коли нарешті почнеться нормальне життя?» можна поставити інше:

Для чого важливого я можу залишити місце вже зараз - навіть якщо не знаю, коли закінчиться цей період?