Учителя, которые изменили жизнь: искренние истории в День учителя

У День учителя згадуємо найтепліші шкільні історії про наших педагогів усією редакцією.

Як закохати у предмет: історія вчительки Аліни Климчик

Часто саме від учителя залежить, чи діти любитимуть предмет і чи зможуть його зрозуміти. Але ще більше — від його людяності. Ще дитиною я відчувала, які вчителі справді добрі, відкриті й чесні. Пояснити це словами тоді було важко, але серце завжди відгукувалось. Уже дорослою я змогла по-справжньому проаналізувати, хто залишив у моєму житті найтепліший слід.

Цього місяця не стало однієї з найкращих вчительок, яких я мала щастя знати, — моєї вчительки хімії та МСП, Валентини Миколаївни. Вона була людиною з великої літери: мала власну гідність, була відданою своїй роботі й уміла закохати у предмет. Її уроки ніколи не були лише про формули чи таблиці — вони були про життя.

Крім хімії, вона вела у дівчат МСП — медико-санітарну підготовку. Саме там я вперше дізналась багато важливого про здоров’я, безпеку, першу допомогу. Але ще ціннішими були наші душевні розмови та напуття, які вона дарувала нам у життя. Одне з них я пам’ятаю й досі: що б ми не обрали у житті, треба прагнути стати там номером один.

І ці слова звучать у мені завжди, коли я сумніваюсь чи стою перед новим вибором. Валентина Миколаївна залишила не лише знання, а й відчуття, що вчитель може бути дороговказом, який допомагає йти далі з вірою в себе.

Вчитель історії Марії Сартанії

За поведінку ставлю 2!

В середній школі в нашому житті з’явився неймовірний вчитель. Це був чоловік середніх років, що приїздив на роботу на якомусь “геліку”, завжди ходив в дорогих костюмах і мав всього 1 робочий день в тиждень. В нього був якийсь бізнес чи типу того і викладання дійсно було хоббі.

Він викладав один з моїх улюблених предметів – історії. І тоді історія стала улюбленою у всіх в класі, адже з викладання він робив справжній стендап, розповіді в особах, з жартами і тд. Кожен його учень знав предмет дійсно добре.

Але окрім цього, вчитель влаштовував інший стендап. На його уроки не можна було запізнюватись (а я і мої друзі робили це завжди, тому що ми підлітки, які не заходили в школу по одному, а тільки групою). А у нього на уроках існувало правило: ті хто запізнився стоїть в кутку, вчить параграф і може сісти тільки після того, коли той параграф розкаже.

Різниця з іншими покараннями була в тому, що ми ніколи не відчували себе покаранами. Це чомусь було весело, ми стояли в кутку купою і одночасно веселились, і вчили параграф, адже речі хотілося покласти. Тож, на кінець року – всі підручники з історії знали на пам’ять.

Але до чого тут 2 за поведінку? От через куток! Кожного разу, після того, як кожен з нас складав текст параграфу, ми надавали щоденник, в якому вчитель писав – величезну 2 (за поведінку) і дуже маленьку майже не помітну 10 або 11 за знання.

З акушера-гінеколога в журналісти: історія вибору від Олени Курячої

До 10 класу всі шкільні твори за мене писала мама. Я взагалі не вміла писати. А готувалася вступати у медичний університет і бути акушером-гінекологом. Тому в моїй голові була вся таблиця Менделєєва, походження видів Дарвіна. Не вистачало тільки підтягнути мову, бо треба було на іспитах ще складати диктант. Досі не розумію, навіщо лікарям грамотно писати — ніхто ж не розбирає, що вони там пишуть у призначеннях.

І ось уже більше 20 років я пишу сама, без маминої допомоги. Закінчила факультет журналістики, а не медичний. Щось таки пішло не так.

Щоб вступити у медичний виш, треба було шукати якісь курси з мови. І тут у 10 класі замість «трудів», де ми шили й в’язали жахливі, нікому не потрібні речі, нам запровадили курси професій. Серед швачок, водіїв, секретарів, бухгалтерів були й курси з журналістики, де обіцяли двічі на тиждень заняття з мови. Ідеально — я відразу пішла на журналістику.

Наполегливо раз на тиждень я вивчала мову. А потім у нас почалися безпосередньо заняття з журналістики. Викладачем був професійний журналіст, який був закоханий у свою справу. Він розповідав неймовірні історії з життя журналістів, про саму професію й її особливості. Давав практичні завдання.

І я закохалася. Спочатку у викладача, якому тоді було 45 років. А потім — уже в саму журналістику. І несподівано для всіх почала потроху писати сама! А вже закінчивши 10-й клас, на літніх канікулах я пішла проходити практику в місцеву газету. І залишилася там працювати на весь навчальний рік.

Коли наш викладач поїхав працювати до Києва, я проплакала всю ніч. А вранці вирішила: я вступаю на факультет журналістики та їду працювати в Київ.

Чи сумую я, що так і не стала гінекологом-акушером? Іноді так. Але не впевнена, що була б хорошим лікарем. А от у журналістику я закохалася назавжди завдяки своєму вчителю, який так само сильно любив її й міг годинами на заняттях говорити про особливості журналістської майстерності. Він допоміг мені обрати професію, яка зараз стала не просто професією, а стилем життя. Адже куди б журналіст не пішов працювати, у нього завжди залишаються цікавість, критичне мислення та комунікаційні навички найвищого рівня. А ці якості допомагають у будь-якій сфері, ба навіть у житті.