Как это — жить в Англии с комплексом выжившего, работать на государственной службе и встречаться с Шекспиром

“Мені подзвонили на роботу і сказали, що наш британський спонсор, у якого ми жили за програмою для біженців, виганяє мене з дітьми сьогодні. Я сідаю в машину, їду додому, а мої валізи вже стоять на вулиці. Син та донька були ще в цей час у школі”, — згадує і ніби знову переживає той шалений стрес українка Тетяна Пономар, яка влітку 2022 року приїхала з дітьми до Великої Британії.

Розгублена українка намагалася в моменті знайти, де їй з дітьми переночувати цієї ночі. І подзвонила єдиному новому знайомому — Джессі Шекспіру.

Шекспір з Tinder

З Шекспіром вони познайомилися в додатку Tinder. Він був третім, хто написав Тетяні, та першим, хто запросив на побачення. Причому перше побачення — це була спільна прогулянка з собаками, після якої вже домовилися зустрітися у пабі. Дівчина одяглася, як зазвичай одягається більшість українок на побачення: сукня, макіяж, зачіска. А він прийшов у тому ж одязі й черевиках, у яких гуляв із собакою.

“Я була готова платити навпіл, але Шекспір сказав, що він за все платить — це насправді атракціон небаченої щедрості від британців. Ще я тоді переживала про мову, але було ок. Як сказав мені потім Шекспір — мова не головне”, — згадує українка.

А після побачення він запросив українку на вечірку на Геловін до них додому. Але вона побоялася йти до нього, та й костюма не було. Пізніше він запросив поїхати в Стретфорд-на-Ейвоні — місце народження Вільяма Шекспіра. Хвалився всім там, що він — Шекспір. Але жінки в музеї казали, що часто тут таких бачать.

Коротше, стосунки тільки почали розвиватися в романтичному ключі. Аж тут така несподіванка — українка залишається без житла. Тож у цей скрутний момент, коли спонсор вигнав її з дому, дівчина подзвонила Шекспіру, щоб він допоміг знайти готель. Адже в неї мова ще була не дуже добра. Та й психічний стан був такий, що могла на нервах щось не так зрозуміти, шукаючи, де переночувати.

Британець сказав, що вільних номерів у готелях на сьогодні вже немає, але вона може з дітьми переночувати в домі його матері.

Так Тетяна з сином та донькою лишилися на півтора року жити в домі батьків Шекспіра, де жив і він сам.

“Ми відразу всі дуже гарно якось поладили. Жодного разу я не відчула ставлення, що я біженка. А коли я почала на всіх готувати, бо дуже люблю готувати в принципі, вони мене всі полюбили ще більше, полюбили наш український борщ і голубці. Це — безпрограшний варіант”, — розповідає Тетяна.

Стосунки почали розвиватися швидко. Українка та Шекспір стали парою вже офіційно. З приводу одруження вони жартували, що йому треба одружитися зі Тетяною, щоб мати право жити на пенсії в Україні.

Коли кілька разів він приїздив в Україну з нею та дітьми, йому дуже сподобалося все. Британець казав, що це класна країна. І він був би не проти тут жити на свою британську пенсію.

“Спочатку ми жили душа в душу, тому що моєї мови не вистачало на сварки. Щоразу, як я хотіла посваритися, починала шукати слова, складати їх докупи, а потім думала: «та ну його». Проблеми почалися, коли я краще вивчила мову. Шекспір казав постійно, що я дууууже вперта. Моя улюблена фраза: don't tell me what to do — не вказуй, що мені робити”, — згадує дівчина.

Тетяна говорить, що є нюанси, коли будуєш стосунки з британцем:

• витрати навпіл;
• у них більша повага до свободи. Якщо ти не хочеш чи не можеш щось робити і кажеш йому — це нормально. Але й він не звик жертвувати своїми інтересами заради того, щоб догодити тобі. Тобто якщо в нього плани на вікенд, він не буде їх міняти, він домовиться про побачення на наступний вікенд;
• вони планують на місяці вперед. Тобто ми можемо домовитися у січні чи лютому піти в паб у березні. І це катастрофа! Звідки я знаю, що я буду робити в березні;
• вони не дуже проявляють емоції. Це особливість менталітету.

А загалом чоловіки всюди однакові, виносять мозок однаково незалежно від національності, жартує Тетяна.

Як це — працювати офіцером з підтримки

Практично одразу українка знайшла роботу офіцера з підтримки українців у Worcestershire County Council (це як наша облрада). Жартує, що все життя вчила англійську, сподіваючись зробити кар’єру, а тут вийшло, що бонусом стало знання української мови. 

“Це крута робота, бо я спілкуюся з британцями і українцями в їхньому щоденному житті. Бачу, яка різниця менталітету і як це впливає на спілкування. Британці вміють говорити прямо, те, чого нам не вистачає. Якщо їх щось не влаштовує — вони скажуть. Ми, українці, вважаємо це некультурним — жити в людей і сказати, що щось не так. Сподіваємося, що вони здогадаються. Поширена історія: британець щось пропонує, наприклад, телевізор чи лампу або повезти тебе в Бірмінгем. Якщо він це сам пропонує — це значить, що він може це зробити і його це ніяк не обтяжує. А українці відмовляються, бо не хочуть напрягати. Британці сприймають це як образу — мовляв,  чому вони постійно відмовляються. Я їм пояснюю часто: це в нас традиція така — вам треба запропонувати тричі, ми двічі відмовимося, а на третій раз погодимося”, — ділиться своїми враженнями Тетяна.

Її робота в основному полягає в тому, щоб допомагати українцям адаптуватися в Британії, перекладати з англійської на українську, пояснювати, що у Великій Британії не так, як в Україні, і вирішувати різні побутові питання українських біженців. Найтиповіше — допомога з оформленням документів, реєстрацією у лікарів, дітей у школах, коледжах і т.д. Але часто не обмежується стандартною підтримкою - це коли їй дзвонять, бо не працює бойлер або привезли пральну машину і не розуміють, що від них хочуть, треба допомогти з перекладом. Якось просили влаштувати на роботу в райраду. Дехто пропонує гроші, щоб Тетяна домовилася про краще соціальне житло. Цукерки постійно приносять. Дівчина завжди відмовляється.

Буває, що треба допомогти через різницю менталітету пояснити, наприклад, як працюють вчителі в школах.

“Якось наша українська мама просила британських вчителів, щоб вони призначили додаткові домашні завдання, щоб її дитина вчила більше, адже вона відставала. Вчитель був у шоці, каже, що так не можна. Вона як мама повинна просто підтримувати і хвалити дитину, а не змушувати її вчитися додатково. Було помітно, що дитині психологічно важко адаптуватися в новій країні, у дитини були психологічні проблеми, а мама наполягає, що їй просто треба вчитися ще більше. Британські вчителі були в шоці від такої реакції мами. Тому мені довелося вчителям розказувати, що в нас система освіти відрізняється. А мамі говорити, що вчителі переживають за психологічне здоров'я її дитини більше, ніж за її успішність. Мовляв, коли вона буде в нормальному стані — наздожене все, що пропустила. На що мама відповіла: вони тут нічого не знають, от у нас освіта краща!”, — згадує українка.

І додає, що дуже приємно, коли вдається допомогти. А люди просто кажуть — величезне дякую.

Вчителька для бабусь

Коли Тетяна зрозуміла, що її українська мова у Великій Британії — це перевага, то пішла вчитися, щоб отримати сертифікат перекладача та викладача англійської мови для неносіїв — ESOL (English for Speakers of Other Languages).

В цій роботі є своє натхнення — бабусі. У дівчини з’явився волонтерський проєкт, за який ніхто не хотів братися, — викладати англійську мову бабусям 60–80 років. Таких учениць постійних у неї 4–5. Вони безкінечно дякують їй за терпіння.

“Ти їм слово сказала нове, а вони через хвилину його не пам'ятають. Але ж вчать, у зошити записують усе, вони класні. Я погодилася, бо вони нікому не потрібні були. Вони нічого не розуміють на курсах просто тому, що їхній мозок не працює так швидко. Вони не шукають роботу й їм не треба швидко вивчити мову. І я розумію, що вільно говорити вони не будуть. Але якщо мені вдасться навчити їх попросити про допомогу, сказати три слова на касі чи у лікаря, просто не боятися англійської — це вже буде круто. Для мене робота з моїми бабусями — це не лише про мову. Вони ж кимось були в Україні: бухгалтерами, лікарями, керівницями. А тут у Великій Британії просто через те, що не знають мови, відчувають себе ніким. Але ж вони не дурні, вони просто не знають мови. Це дуже б'є по самооцінці”, — говорить Тетяна.

Українка зізнається — відчуває постійно цей комплекс “вцілілого”. Їй некомфортно, що люди воюють, волонтерять, а вона сидить у ситій Європі. А беручись за подібні проєкти, хоча б так приносить користь.

Коли ти вдома

Дівчина розмірковує, що коли закінчиться контракт і якщо не закінчиться віза, то хоче працювати в повністю британському середовищі. В ідеалі хоче потрапити в якусь британську організацію, яка допомагає або співпрацює з Україною. Адже в неї гарно виходить налагодження комунікації в обидві сторони. Вона розуміє, як думають британці та як українці.

У більшості випадків британці класні, говорить українка. Їй подобається їхня повага до особистих кордонів, постійне “сенк’ю” і “соррі”. Та хоча вони на вулицях всі посміхаються, але набагато менше обіймаються при зустрічах, вони неемоційні.

А ще довго не могла звикнути до їхньої британської ввічливості — вміння відмовити, не говорячи “ні”. Багато хто вважає це лицемірством. Але насправді це така національна культурна особливість: вони не говорять напряму, щоб не порушити твої кордони і не образити.

“Коли в магазинах касир питає тебе: «вам потрібен чек?», британці відповідають: «все в порядку, дякую». І чека їм не дають. Тобто покупець не каже: «ні, дякую». І продавець його розуміє, що чека не треба. У мене зайняло якийсь час, щоб навчитися не казати «ні» на касі. Й так в усьому. Часто імейли від спонсорів я прошу читати моїх колег, бо я розумію всі слова, але не розумію: людина відповіла так чи ні на моє пряме запитання”, — посміхаючись, розповідає Тетяна.

Працюючи з різними людьми, Англія навчила її бути більш терплячою. Українка помітила, що менше сперечається, намагаючись довести власну думку. Адже це нормально, що хтось думає по-іншому.

Ще з’явилася корисна звичка — ходити на йогу. Спина і суглоби за це вдячні.

А останнім часом, щоб розслабитися, вона мішає дріжджове тісто. Воно таке м'яке, пухке, приємне на дотик. Просто щось ліпить з нього і пече.

“Найбільше накриває на свята — Різдво, Новий рік, Великдень. Цьогоріч на Великдень дивилася службу в прямому ефірі та старі фільми або програми, які дивилася в Україні. Була колись програма на СТБ — «Коли ти вдома». Ось її часто дивлюся. Просто щоб повернутися в ті часи. Але скажу чесно: крім святкових днів, туги за домом уже немає. Перші два роки важко було, зараз уже нема суму. Останній раз, коли була в Україні в батьків, зловила себе на тому, що сумую за Англією. Родина мого бойфренда Шекспіра теж стала рідною, це ніби моя британська родина. Постійно згадую, як я приїхала сюди з думкою — максимум 6 місяців з дітьми поживемо. І вже пройшло 4 роки!” — розмірковує українка.

Читайте також Як українська письменниця видає книги в Ірландії, пише казки, пісні, комікси та тримається, поки чоловік служить.