Как часть реабилитации после травмы позвоночника превратилась в бизнес и что помогает держаться предпринимателю на инвалидной коляске
Історія Ігоря з Харківщини, який після травми хребта та тривалої реабілітації запустив власне виробництво виробів з дерева під час війни та розвиває соціально відповідальний бізнес.
У віці 23 років він пірнув в річку та отримав травму хребта — компресійний перелом 5–6 хребців. 3 роки суцільної реабілітації, щоб відновити чутливість рук та ніг і зрозуміти, що на кріслі колісному можна жити, подорожувати та працювати. І на початку повномасштабної війни запустив власне невелике виробництво товарів з деревини. Як підприємець Ігор Бутаков з Харківщини, села Кочеток, де повітряні тривоги можуть тривати по 10 годин, а світла більше немає, ніж є, розвиває власну справу та підтримує своє фізичне, ментальне здоров’я та зберігає психічну стійкість.
Допомогло волонтерство
Коли почалася повномасштабна війна, пів року Ігор нічого не робив — постійно читав новини. Зізнається, що просто опускалися руки. У якийсь момент зрозумів, що далі вже неможливо просто сидіти в новинах цілими днями, треба щось робити, інакше можна просто здуріти. Так, він потрапив до волонтерської організації Helping to Leave (Допомагаємо виїхати), яка займалася допомогою людям, які виїжджали з окупованих територій.
“Я взяв ноутбук і сів за телефон. Моєю задачею було допомагати знаходити прихисток для евакуйованих людей”, — згадує Ігор.
Коли волонтерської роботи стало менше, він пішов на курси з фандрейзингу. І після цього замислився, як ці знання використати в житті.
Пенсія по інвалідності дуже маленька - не покриває і половини витрат. Повернутися на роботу у водоканал, де працював до травми, неможливо, адже там не пристосований об’єкт для машиніста на кріслі колісному. Пошуки роботи теж не привели до результату — бар’єрне середовище або ж брати людину з інвалідністю не хотіли. Тому варіант був тільки один — відкрити власну справу.
Реабілітація стала бізнесом
Ігор згадав, що частиною його реабілітації, щоб розробити руки та пальці, була робота з деревом. Ще в 15 років він працював з товаришем на пилорамі — виготовляли різні прикраси з дерева. Тож оскільки товариш усе ще працював на тому підприємстві, хлопець попросив його приносити заготовки, з яких він уже буде робити дерев’яні речі.
“Я дістав з шафи випалювач для дерева, який мені в 10 років подарувала бабуся, і почав кілька годин на день працювати з деревом. Готові роботи дарував та викладав їхні фото у соціальних мережах. І якось одну з робіт захотіли купити”, — розповідає підприємець.
На отримані від продажу гроші закупили з товаришем трішки фарби і почали працювати.
Наразі Ігор має вже невеличке виробництво з обладнанням і покупців, які готові чекати, якщо через відсутність світла хлопець не завжди може швидко виконати замовлення.
“Виробництво досить енергоємне. І коли немає світла по 7–8 годин, важко зробити швидко річ. Наприклад, я дарував на весілля друзям ікону, на виготовлення якої потрібно близько 31 година — генератор стільки не витримає.
Тому поки немає світла, я можу тільки закінчити якісь замовлення. А почати нове — тільки вже зі світлом”, — пояснює хлопець.
Що робити, коли робити нічого не хочеться
Ігор давно вже самостійно подорожує, пересувається, обслуговує себе сам та не залежить від батьків. Зізнається, коли сталася ця травма і через півтора року лежачого, несамостійного життя він повернувся додому, думки були різні: що це просто перелом, який з часом зростеться. Але коли поїздив по реабілітаційних центрах, то зрозумів — на відновлення може піти 10, 20 років. І треба цей час якось жити не тільки реабілітацією. А за три роки суцільної реабілітації фізичної та психологічної все це реабілітаційне приладдя хлопцю вкрай набридло.
Тож своя справа, робота руками — це те, що підтримує в такі важкі часи ментальне здоров’я в тому числі.
Попрацював руками цілий день — і якось вже стає легше. Звісно, фізичні вправи в рамках реабілітації він теж продовжує. Це теж допомагає справитися в тому числі і психологічно.
“А коли починають опускатися руки чи немає сил рухатися далі, згадую про своїх друзів на фронті — вони ж тримаються, боронять нас. І відразу з’являються сили продовжувати власну справу”, — говорить Ігор.
Тим більше, що в планах — розширення бізнесу і взяти на роботу людину, що пересувається на кріслі колісному. Для Ігоря це соціально важлива місія — давати людям з інвалідністю повноцінну роботу. Та зробити рідне селище більш інклюзивним. Мріє хоча б про один інклюзивний автобус для людей на кріслі колісному. Адже в його рідному Кочетку людей з інвалідністю вже п’ятеро. Серед них 2 військових з ампутованими кінцівками.
“Маю ще одну мрію — подорожувати на власному авто по світу, а жити в Україні. Я міг вже сотні разів поїхати за кордон. Але батьки працюють на інфраструктурному об’єкті, а я з ними поруч. Та й взагалі, якщо молодь буде постійно виїжджати, хто тоді залишиться?” — розмірковує підприємець.
Читай також, як відома українська акторка допомогла пасажирці в потязі: добра історія одного відрядження
