Чому жертви не одразу йдуть від аб’юзера: пояснення психологині

Коли історії людей, які пережили насильство, стають публічними, вони нерідко викликають багато запитань. Поряд зі словами підтримки часто можна почути: «Чому людина не пішла раніше?», «Чому мовчала?», «Чому вирішила розповісти про це лише зараз?».

Відповіді на ці запитання значно складніші, ніж може здатися на перший погляд. За кожною історією стоїть індивідуальний досвід, а рішення залишити насильницькі стосунки або розповісти про них формується під впливом багатьох чинників.

Наша психіка дуже адаптивна. Людина здатна пристосовуватися навіть до тих умов, у яких жити не повинна. Якщо насильство триває довго, психіка поступово адаптується до нової реальності. Це не означає, що така ситуація стає нормальною або перестає завдавати болю. Це означає лише те, що організм намагається вижити в тих обставинах, у яких опинилася людина.

Саме тому рішення піти рідко виникає миттєво. Вихід із насильницьких стосунків означає великі життєві зміни, до яких також потрібно бути готовими. Для багатьох людей цей процес займає місяці або навіть роки.

Чому кожна людина має свою "останню краплю"

Не існує єдиної події, після якої кожна людина обов'язково залишить аб'юзивні стосунки. У кожного є свої обставини, свої ресурси, свої страхи та своя "остання крапля".

Для когось вирішальним стає фізичне насильство, яке з часом посилюється. Для інших — ситуація, коли агресія починає спрямовуватися на дитину. Інколи змінити життя допомагає фінансова незалежність, коли людина нарешті розуміє, що може забезпечити себе й дітей без кривдника.

Буває й так, що вирішальним стає погляд з боку. Фізичне насильство зазвичай помітніше для оточення, тоді як психологічне чи економічне можуть залишатися непоміченими дуже довго. Іноді саме слова іншої людини допомагають побачити ситуацію такою, якою вона є насправді.

Тому не варто засуджувати постраждалих за те, що вони "не пішли раніше". Якби людина мала можливість зробити це раніше, найімовірніше, вона б так і вчинила.

Чому після розриву люди не одразу розповідають про пережите

Після виходу з насильницьких стосунків людина не завжди готова одразу говорити про пережите. Психіці потрібен час, щоб переадаптуватися до нового життя, прожити цей досвід і поступово його опрацювати.

Публічна розповідь також може стати сильним емоційним навантаженням. Вона здатна допомогти у процесі відновлення, але водночас може викликати повторне проживання травматичних подій. Саме тому рішення розповісти свою історію має бути усвідомленим і прийматися лише тоді, коли людина відчуває достатньо внутрішніх сил.

Як газлайтинг заважає розпізнати насильство

Однією з причин, чому людині буває складно розпізнати насильство, є газлайтинг. Це форма психологічної маніпуляції, під час якої людина починає сумніватися у власній пам'яті, відчуттях, оцінці ситуації й навіть у власній адекватності.

Поступово постраждала людина перестає довіряти собі. Вона може думати, що перебільшує, неправильно зрозуміла ситуацію або сама винна в тому, що відбувається. Саме тому інколи потрібен час, щоб побачити свої стосунки такими, якими вони є насправді.

Саме тут особливого значення набувають публічні історії інших людей. Читаючи їх, люди можуть упізнати власний досвід, подивитися на свої стосунки з іншого боку й усвідомити, що також потребують допомоги.

Чому важливо говорити про насильство

Публічні історії мають значення не лише для тих, хто наважився ними поділитися. Вони можуть стати підтримкою для інших людей, які ще не усвідомили, що переживають насильство, або не знають, куди звернутися по допомогу.

Коли суспільство перестає звинувачувати постраждалих і починає говорити про проблему відкрито, з'являється більше шансів, що людина наважиться звернутися по підтримку й зробити перший крок до змін.

Як підготуватися до публічної розповіді

Якщо людина вирішила публічно розповісти про пережите, важливо насамперед оцінити власний емоційний ресурс. Варто подбати про підтримку близьких або психотерапевта, чесно відповісти собі, навіщо саме зараз хочеться поділитися цією історією, а також дозволити собі тимчасово обмежити читання коментарів чи перебування в соціальних мережах, якщо це допоможе зберегти внутрішню рівновагу.

Після публічності можуть виникати найрізноманітніші емоції — від полегшення до страху, злості чи розчарування. Усі вони є природною реакцією на пережитий досвід і не потребують осуду.

Підтримка може стати першим кроком

Під час роботи з людьми, які переживають насильство або аб'юзивні стосунки, Олена Запольська часто ставить просте запитання:

«Чи є хтось, хто знає про це? Якщо ні, то чи є хтось, кому ти можеш розповісти?»

Саме пошук підтримки дуже часто стає першим кроком до змін. А публічні історії тих, хто вже пройшов цей шлях, можуть допомогти іншим зрозуміти, що вони не самі, що їхній досвід має значення і що звернутися по допомогу — це не прояв слабкості, а важливий крок до безпечнішого життя.

Матеріал підготовлено на основі публікацій Олени Запольської, психотерапевтки, психологині та методологині "Фонду Маша».