Чому ми так довго залишаємося з тими, хто нас руйнує – і як у цьому втрачаємо себе: розбираємо книгу Повертаю собі себе

Чому людина залишається у стосунках, у яких їй погано? Збоку відповідь часто здається очевидною: якщо тебе ображають, знецінюють або контролюють - треба йти. Але зсередини таких стосунків усе може виглядати зовсім інакше.

Про цей досвід пише співачка й авторка пісень Ангеліна Буковська у своїй дебютній книзі «Повертаю собі себе. Як відпустити те, що руйнує, і почати знайомство із собою». В її основі - особисті записи, зроблені під час розставання, та власний досвід втрати себе у токсичних і аб’юзивних стосунках.

Проте «Повертаю собі себе» - не лише історія розриву. Буковська починає значно раніше: розповідає про дитинство, родину, втрати, страх, бідність, насильство, раннє дорослішання, роботу та пошуки себе. А після історії стосунків переходить до відновлення - самооцінки, власних кордонів, контакту зі своїми потребами та турботи про себе.

Ми прочитали книгу і вирішили подивитися на неї з двох різних боків. Чому, навіть коли стосунки завдають болю, з них буває так складно вийти? І що насправді означає «повернути собі себе», якщо ти довго будувала життя навколо іншої людини?

Наталя Вересюк: як "хороша дівчинка" поступово втрачає себе

Книга Ангеліни Буковської «Повертаю собі себе» змусила мене замислитися над тим, як легко жінка може поступово зникнути з власного життя. Особливо якщо змалку її вчили бути «хорошою»: не сперечатися, розуміти інших, пробачати й не створювати незручностей. У здорових стосунках емпатія допомагає двом людям стати ближчими. У токсичних вона перетворюється на пастку: замість запитати «Чому зі мною так поводяться?» жінка думає «Що я знову зробила не так?». Знайома картина багатьом, правда?

Токсичні стосунки не завжди починаються з очевидної жорстокості. Спочатку це можуть бути образи, які він називає жартами; контроль під виглядом турботи (ну, я ж тебе люблю) або мовчання як покарання. «Хороша дівчинка» намагається все пояснити, виправити та врятувати. Вона ще більше старається бути терплячою та зручною, поступово відмовляючись від власних бажань і кордонів: «Ну, я змінюсь, і все обов’язково зміниться, він стане кращим». І, як на мене, книга добре передає важливу думку: себе втрачають не за один день, а через сотні маленьких рішень протягом років.

«Повертаю собі себе» - не теоретичний підручник із психології та не збірка універсальних порад. В основі книги ви побачите особисті щоденникові записи авторки, зроблені в періоди болю, розгубленості й поступового відновлення. Тому текст сприймається як відверта розмова з людиною, яка не вдає, що вже знайшла всі відповіді. У книзі є запитання для саморефлексії, щоденникові практики та вправи, які допомагають знову помічати власні бажання, відчуття й кордони. Водночас авторка не обіцяє миттєвого зцілення і не намагається замінити собою терапію.

Головна думка, яка залишилася зі мною: вийти з токсичних стосунків - це не лише піти від іншої людини.

Це ще й перестати доводити, що ти заслуговуєш на любов, повернути довіру до власних відчуттів і навчитися казати «зі мною так не можна» без почуття провини. І головне, що повернення до себе не відбувається одним красивим рішенням. Воно складається з маленьких щоденних виборів, у яких ти поступово перестаєш бути зручною для всіх і нарешті стаєш важливою для самої себе.

Аліна Климчик: чому запитання «чому вона просто не пішла?» не працює

Мене під час читання зачепили навіть не самі стосунки. Я весь час поверталася до іншого питання: а якою людина в них приходить?

Власну історію Ангеліна Буковська починає задовго до стосунків, після яких їй доведеться повертати собі себе. Вона пише про бідність, алкоголь, насильство в родині, постійну нестабільність і сором за умови, в яких жила. Розповідає про смерть бабусі, після якої, за її словами, дитинство для неї закінчилося, і про відповідальність, яка з’явилася дуже рано.

У підлітковому віці важливим місцем для неї стає школа. Буковська називає її своїм «полем бою» — місцем, де можна було проявляти себе й доводити власну цінність. Вона багато вчилася, прагнула бути кращою, брала участь у конкурсах.

І саме після цієї частини книги запитання «чому вона просто не пішла?» починає здаватися мені надто простим. Бо у стосунки ніхто з нас не приходить із чистого аркуша. До цього моменту ми вже знаємо, як із нами поводилися близькі, як виглядали конфлікти, за що ми отримували любов та увагу і що звикли вважати нормальним.

Це не означає, що складне дитинство обов’язково приводить людину до токсичних стосунків. І тим більше не робить її відповідальною за жорстокість партнера. Але те, що було з нами раніше, може впливати на те, що ми помічаємо одразу, чому довго шукаємо пояснення, а що взагалі не сприймаємо як сигнал: зі мною так не можна.

Тому замість запитання «чому вона не пішла?» мені хочеться поставити інше: що для цієї людини означало «нормально»?

Якщо ти довго звикала пристосовуватися, витримувати, бути сильною або доводити власну цінність, не так просто одного дня провести чітку межу: ось це любов, а ось цього зі мною робити не можна.

Саме тому для мене найважливіше слово в назві книги — «собі».

На перший погляд, «повернути собі себе» означає стати тією, якою ти була до болісних стосунків. Але після прочитання книги я не впевнена, що завжди є куди повертатися.

Іноді спочатку треба зрозуміти, хто ти, коли не намагаєшся когось рятувати, щось доводити або відповідати чужим очікуванням. Чого хочеш саме ти? Що тобі подобається? Що для тебе неприйнятно? Де проходить межа, після якої ти більше не шукаєш виправдань для іншої людини?

Тому я прочитала «Повертаю собі себе» не лише як історію виходу з травматичних стосунків. Для мене це ще й історія про те, що іноді недостатньо піти від людини, поруч із якою ти втрачала себе.

Треба ще зрозуміти, до кого ти повертаєшся.

Книга не замінює терапію

У «Повертаю собі себе» є практична частина — запитання для саморефлексії, письмові завдання, невеликі ритуали та вправи. Вони пропонують читачеві не лише спостерігати за історією авторки, а й звернути увагу на власні емоції, потреби, минулий досвід і кордони.

Водночас сама Ангеліна Буковська наголошує, що не є психологинею, а книга не замінює професійної психологічної чи психотерапевтичної допомоги. Тому «Повертаю собі себе» навряд чи варто сприймати як інструкцію, як правильно пережити розрив або вийти з токсичних стосунків.

Це передусім особиста історія. Але іноді чужа історія потрібна саме для того, щоб поставити запитання про власну.

Якщо прибрати зі стосунків іншу людину — що залишиться від мене?